Доки світло не згасне назавжди - Максим Іванович Дідрук
Щойно Рута присіла навпочіпки за камерою згоряння, високі двері, скреготнувши, прочинилися, й до лабораторії хтось ступив.
88
Дерев’яні двері захряснулися з легким стукотом. Рута вистромлювала голову з-за бетонної опори під камерою згоряння, проте вхід затуляло громаддя КрАЗа і їй ніяк не вдавалося побачити, хто зайшов. Душа аж у п’яти сховалася.
Секунд двадцять від входу не долинало жодного звуку (якщо не зважати на приглушений гуркіт з вулиці). Рута ковзнула поглядом по архіпелагу стендів, а потім озирнулася на вікна. Небо залишалося чистим. Принаймні поки що. Дівчина знову вп’ялася очима у вантажівку. Хто там? Сновида?
Нарешті з-за кабіни КрАЗа почулися кволі звуки. Підлога в лабораторії була бетонною, і Рута, нашорошивши вуха, розрізнила ледь вловне човгання. Кроки. За мить вона розгледіла знайому постать із вузькими плечима та м’якими руками без натяку на м’язи.
Марк Грозан.
Рута подумала, що повинна б відчути полегшення, проте чомусь ефект виявився протилежний — вона ще дужче напружилася.
(щось, що має людську подобу, проте людиною не є)
Хлопець повільно обігнув вантажівку, на секунду затримався біля бетонної тумби, на якій сиділа дівчина, зміряв поглядом різці, а тоді посунув далі й зупинився по центру павільйону. Повільно повів головою зліва направо.
«Ти тут?» — неочікувано дзвінко гукнув він.
У-у-ут… у-ут… ут… сповзло стінами відлуння.
Рута здригнулася та втиснула голову між пліч.
«Ей!» — крикнув Марк.
Зрештою дівчина зміркувала, що сидіти у своєму закапелку безглуздо, — він визначив, що вона тут, — і, випроставшись, виступила з-за турбіни.
«О, — хлопець звів брови, — чому ховалася?»
«Думала, це хтось із них, — Рута кивком показала на північ, — із тих потвор».
Марк рушив до неї. На ходу махнув рукою на вікна.
«Але ж темряви нема».
«Ну, — дівчина стенула плечима, — міг бути сновида».
Він наблизився та застиг майже впритул. Помітив Аннин записник.
«Чим ти займаєшся?»
Рута зрозуміла, куди він дивиться.
«Це щоденник людини, яка, ймовірно, здогадалась, як мені покінчити, — вона знову махнула головою в бік дверей, — з усім оцим».
Марк спохмурнів.
«Минулого разу я розповів тобі, як із цим покінчити». Дівчині раптом здалося, що якби поглядом можна було вбивати, вона би вже корчилась у передсмертній агонії. «Чому не послухала мене?»
Рута скоса кинула погляд на «Молескін» і зміркувала: Звідки він знає?
«Я була біля того будинку».
«Але нічого не зробила!»
«Я сама вирішуватиму, що мені робити», — вона старалася, щоб голос звучав рівно.
Хлопець зустрів її слова крижаним мовчанням.
Рута раптом запитала:
«Ти ж насправді неживий?»
«Такий самий мертвий, як і ти», — буркнув Марк.
«Я в цей момент сплю під будинком на Крушельницької та бачу сон».
Він усміхнувся:
«Звідки тобі відомо, що й я не сплю?»
Але де? — учепилася за його слова Рута. — Де ти спиш?
«Ти зник безвісти в реальному житті. Я тебе впізнала».
Хлопець на це ніщо не відповів, але й не здивувався.
«Ти хочеш вибратися?» — випалила дівчина.
Марк тужливо глипнув на неї — на секунду на обличчі проступила гримаса, ніби хлопцеві скрутило живіт, — але нічого не сказав.
«Я не доганяю, навіщо це тобі?»
«Що саме?» — запитав він.
«Що це тобі дасть?»
«Я не розумію тебе».
«Чому ти не намагаєшся звідси вибратися?»
Він подивився на північ, власне, ковзнув поглядом по глухій стіні, та відповів:
«Ті потвори не за мною женуться».
«А чому? — не вгавала дівчина — Чому вони тебе ігнорують?»
«Бо я не чіпаю минуле».
«Тоді що ти тут забув? Ти ж хочеш вибратися?»
На мить його погляд знову став розпачливо-тоскним, кутики губ похнюплено опустились, і хлопець звісив голову. Його мовчання немовби підлило у кров адреналіну.
«Це твій будинок, — заторочила Рута. — Той будинок, у якому мешкала твоя сім’я. Я знаю це. І я не в’їжджаю, як катання на ліфті між поверхами зможе врятувати мене».
«То ти більше не підеш до нього?» Марк скривився, начебто зазирнув до Рутиної голови, і йому не сподобалося те, що він там угледів.
«Ні».
«Жаль».
Хлопець схопив її за руку.
«Що ти… Пусти!» Рута спробувала звільнитися, на що Марк лише міцніше стиснув її зап’ястя. «ВІДПУСТИ!»
Його погляд розмазався. Дівчина з жахом дивилася, як краї райдужних оболонок почали танути, неначе розчиняючись у білизні, а потім Маркові очі закотилися. Він наблизив обличчя впритул до Рутиного й утупився в неї незрячим поглядом сновиди.
«Бляха», — проскрипіла дівчина.
Наступної миті фоновий гуркіт на півночі різко урвався, і Руту облягла така щільна тиша, що задзвеніло у вухах. Їй здалося, ніби всі ті тисячі собак, що гризли кістки в темряві, раптово замовкли, підвели голови й утелющилися в неї. Ще за секунду небо над корпусом стало темнішати. Вікна лабораторії виходили на південь, сама чорнота залишалася невидимою, проте дівчина спостерегла, як мерхне та стискається простір у дворі за будівлею, нібито з півночі на студмістечко насувалася велетенська грозова хмара.
«Пусти!» Рута смикнула руку, почула, як гул за стіною почав стрімко наростати, помітила, як застиглим обличчям Грозана майнула зловтішна усмішка, а тоді…
Додаток 5
89
…вона прокинулася.
Сонце висіло просто над головою. Мокре від поту волосся налипало на обличчя.
Рута не дала собі часу оговтатися. Виштовхала велик на дорогу, скочила в сідло та, зціпивши зуби, несамовито крутила педалі, аж поки не дісталася Пагорба Слави. Дівчина проїхала алеєю до місця на схилі, на якому проспала ніч перед ЗНО з української, спішилася, всілася на бетонний парапет і лише після того дозволила собі подумати про те, що бачила вві сні.
Марк Грозан зник безвісти три роки тому, коли йому було чотирнадцять. Його до сьогодні не знайшли. Кілька днів тому на три роки старший Марк з’являється у сновидінні другого типу, просячи її піти до будинку на Квітки-Основ’яненка та виконати якусь химерну процедуру з ліфтом. Коли Рута навідріз відмовляється, Марк Грозан нацьковує на неї потвор. Тепер зі щоденника Анни Чорнай вона дізналася, що у снах учительки була дівчинка на ім’я Маша, яка агресивно тягнула жінку до того самого будинку та
