Доки світло не згасне назавжди - Максим Іванович Дідрук

Помережана чорними розводами рука, що лапала по внутрішній поверхні дверей, зрештою натрапила на заіржавілу засувку. Мертвотно-сині пальці зімкнулися на важелі, відкинули засув, і двері прочинилися.

Потвори, несамовито клацаючи, повалили до тісної кімнати. Хтось учепився Руті за волосся та грубо виволік із ванної. Її очі перелякано заметалися, але дівчина більше нічого не бачила — пітьма облягла її з усіх боків, — лише відчувала, як крижані пальці намагаються розімкнути її руки, щоб дістатися до горла. Рута спробувала закричати, проте, заковтнувши чорноти, закашлялася так важко й нестримно, начебто втягнула легенями ядучий дим.

96

На грудях усе ще немовби тупцяло стадо слонів, тож спливло кілька секунд, доки Рута збагнула, що повністю прокинулась і відмежувалася від світу в сновидінні. Погляд почіткішав, дівчина розгледіла над собою спотворене страхом обличчя Тимофія. Хлопець, склавши навхрест долоні на її грудях, ритмічними поштовхами вдавлював зап’ястя у груднину й у такт із натисками дзвінким від переляку голосом скрикував:

— Бляха! Не здумай! Не смій! Живи! Живи!

Рута в буквальному сенсі чула, як тріщать її ребра. Здавалося, ще трохи, і Тимофій утовче груднину в хребет. Хрипко вдихнувши, вона спробувала відштовхнути хлопця, проте сил вистачило лише на те, щоб легенько пацнути його занімілими руками та ледь чутно шепнути:

— Досить.

Вона лежала на підлозі великої кімнати біля консольного столика. Тимофій відсахнувся та опустився на п’яти.

— Блядь, — лайнувся він. Вирячені очі почорніли від жаху.

Дівчина закректала, прочищаючи горло. Груди страшенно боліли.

— Ти зламав мені ребра…

— У тебе зупинилося серце! — вискнув він пронизливим фальцетом.

— Що? — задерши голову, хрипнула Рута.

Кровообіг помалу відновлювався, м’язи затоплювало неприємне поколювання (наче зашпори відходили), та водночас до рук і ніг поверталася нервова дрож.

— Бляха, я так висадився! — продовжував горлати хлопець, нібито боявся, що зацькована школярка, яка витяглася на підлозі посеред кімнати, має проблеми зі слухом і може не почути його. — Ти ледь не померла! Мені ще, нахер, тільки кадавера[28] вдома не вистачало!

Спершись на руки, Рута прокашлялась і, переконавшись, що голосу вистачить сили, закричала у відповідь:

— Звісно, блядь, я ледь не померла, бо ти мене не розбудив! — слова немовби стали матеріальними та з вогким шерехом продиралися крізь подразнений стравохід, але вона була надто розлючена та налякана, щоб зважати на це. — Я ж казала: через хвилину! Ідіоте довбаний, хіба так важко було просто зробити те, що я прошу?!

Тимофій секунд п’ять мовчки витріщався на неї, потім підвівся та показав рукою на вихід із квартири.

— Забирайся звідси! Вимітайся з моєї квартири!

Дівчина лише зараз помітила, як часто надимаються та опускаються його груди. Тимофій тремтів від страху. Хлопець, як і вона, був наляканий.

— Чому ти не розбудив мене? — трохи стишивши голос, запитала Рута.

Він труснув головою, пасма неслухняної чуприни розсипалися лобом.

— Я намагався, але потім… — Хлопець підніс угору руки та потер пальцями скроні. Йому навіть згадувати було лячно. — Як ти це зробила? Це якась… якась… — він не міг дібрати слів, — буддійська техніка? Чи перед тим, як прийти, ти наковталась якихось таблеток? Але, блін, навіщо? Нахріна таке робити?

— Я нічого не робила.

Тимофій роздратовано змахнув волосся з-перед очей.

— Ти заснула та зупинила своє серце!

— Не вигадуй, я нічого не зупиняла. Ти не розбудив мене, й істоти вві сні дісталися до мене. Вони майже задушили мене.

Намагаючись позбутися неприємних думок, він замотав головою, ніби мокрий пес.

— Хрінь собача! Досить з мене! Я не вірю тобі.

Наступної миті його погляд ковзнув по Рутиних передпліччях — спершу по правому, потім по лівому. Дівчина впиралася долонями в підлогу, тож хлопець бачив лише внутрішню поверхню передпліч. Тицьнувши пальцем у її руку, він із відвертою зловтіхою в голосі процідив:

— Не знаю, як тобі вдалося провернути фокус із зупинкою серця, але на руках нічого не з’явилося.

Рута кілька секунд пильно дивилася на Русецького, нібито хотіла проколупати поглядом дірку в його черепі, а тоді незворушно, із майже зухвалим спокоєм у голосі промовила:

— Ромейки.

Хлопець сіпнувся та зблід, очі метнулися до столу, на якому під пеналом-вертушкою лежав складений удвоє аркуш А4. Не зводячи погляду з Тимофія, Рута відірвала ліву руку від підлоги й повернула її, відкриваючи зовнішній бік передпліччя. Бліду шкіру приблизно посередині між ліктем і зап’ястям мережили неглибокі порізи, що складались у п’ять незграбних літер:

Кров загусла, проте ще не засохла, і «літери» начебто підтікали.

— Ти написав «Ромейки», — сказала дівчина. — Я не встигла видряпати слово до кінця. Істоти наскочили надто швидко. Щоразу вони підступають дедалі швидше, навіть якщо засинаю в іншому… — Збагнувши, що хлопець її не слухає, Рута прикусила язика.

Тимофій лише раз зиркнув на закривавлене передпліччя, після чого відсмикнув погляд і тепер дивився просто на дівчину та водночас немовби повз неї. Немовби читав у повітрі над її головою тільки для нього видимі написи. Рута супилася. У її голові крутилася болісна думка, що вона помилилася й на її руці зовсім не те, що Русецький сподівався побачити, відповідно, зараз він обмірковує, як випхати її за двері, проте дівчина відігнала її.

— Що це таке? — Вона простягнула руку, наче просила допомогти їй підвестися, й розглядала видряпаний напис. — Тобто що воно означає?

Тимофій відповів, і голос звучав так, мовби він розмовляє із привидом:

— Село, в якому народився мій дід.

— А, — сказала Рута.

Спливло кілька секунд. Хлопець почав:

— Як ти… — Та майже відразу замовк.

Він почувався так, нібито на його очах унаслідок землетрусу зруйнувалася височенна багатоповерхівка, але під час падіння уламки замість утворити купу бетонного кришива та покорченої арматури немовбито втряслися та сформували на тому самому місці новий, зовсім інший будинок. Цього не могло бути, Тимофій навідріз відмовлявся вірити в таке, проте ось він — будинок, просто перед ним, трохи ширший і з меншою кількістю поверхів, радісно міниться новенькими вікнами.

Рута підтягнула ноги до грудей, обхопила їх руками, вперлася лобом у коліна. Вона втомилася. Хай там що, вона більше його не переконуватиме. Кілька секунд дівчина сиділа, втупившись у пальці ніг, а тоді знесилено заплющила очі. Хлопець до останнього опирався, запевняв себе, що просто не здатен у таке повірити, але, помітивши, як її повіки змежилися, перелякано загорлав:

— Ей! Ей! Не спи! Не здумай мені ще раз вирубитися! — І зрозумів, що вже здався.

І тоді