Танок драконів - Джордж Мартін

— Навчити, озброїти і розділити. Послати туди, де вони потрібні. У Східну варту, в Тіняву вежу, у Крижаний Кордон, у Сіроварту. І я збираюся відчинити додатково три замки.

Лорд-стюард озирнувся.

— І жінок також? Наші брати не звикли до жіночого товариства, мілорде. Обітниці... будуть бійки і зґвалтування.

— Всі ці жінки мають ножі й уміють ними користуватися.

— А коли перша списосуджена переріже горлянку комусь із чорних братів — що тоді?

— Ми втратимо вояка,— сказав Джон,— але щойно ми набрали шістдесят трьох. Ви ж умієте рахувати, мілорде. Виправте мене, якщо я помиляюся, але за моїми підрахунками ми все одно лишаємося в плюсі на шістдесят дві людини.

Марша це не переконало.

— Ви набрали шістдесят три додаткові голодні роти, мілорде... та скільки серед них вояків і на чиєму боці вони воюватимуть? Якщо під браму прийдуть Чужі, ці люди, я не заперечую, боротимуться разом з нами... Та якщо з тисячею галасливих убивць з’явиться Тормунд Велетозгуб або Плаксій — тоді що?

— Тоді й побачимо. Будемо сподіватися, що до такого не дійде.

Тиріон

Уві сні він бачив лорда батька і лорда в савані. Уві сні вони були нероздільні, і коли батько оповив Тиріона кам’яними руками й нахилився, щоб подарувати йому сірий поцілунок, Тиріон отямився з присмаком крові в пересохлому роті та з диким калатанням серця в грудях.

— Наш мертвий карлик повернувся до нас,— мовив Гальдон.

Тиріон потрусив головою, проганяючи павутиння сну. «Скорбота. Я заблукав у Скорботі».

— Я не мертвий.

— Це ще треба перевірити,— став над ним Недомейстер.— Качуре, будь гарним пташком і звари трохи юшки для нашого маленького приятеля. Він, певно, з голоду вмирає.

Тиріон побачив, що він на «Сором’язливі панні», під колючим коцом, який відгонив оцтом. «Скорбота вже позаду. Це просто був сон, який мені наснився, коли я тонув».

— Чого це я тхну оцтом?

— Лемора тебе ним обтирала. Кажуть, допомагає захиститися від сіролуски. Я маю сумніви, але що заважає спробувати? Саме Лемора тебе відкачала, коли Гриф тебе витягнув. Ти був аж крижаний, із синіми губами. Яндрі казав, що краще тебе назад викинути, але хлопець не дозволив.

«Королевич»,— подумав Тиріон, і зринули спогади: як закам’янілий простягнув порепану руку, як з кісточок у нього цебеніла кров... «Він був тяжкий як валун, коли тягнув мене під воду».

— Це Гриф мене врятував? — («Як же він ненавидить мене, бо в іншому разі дозволив би померти»).— Скільки я провалявся без тями? І де ми зараз?

— Селорис.

Гальдон дістав з рукава маленький ножик.

— Ось,— мовив він, кидаючи його Тиріонові.

Карлик здригнувся. Ніж устромився в палубу між його ступнів і так стирчав, погойдуючись. Тиріон висмикнув його.

— Навіщо це?

— Скидай чоботи. Проколюй усі пальці на руках і ногах.

— Це трохи... боляче.

— Сподіваюся. Вперед.

Тиріон стягнув один чобіт, потім другий, зняв панчохи, примружився, роздивляючись пальці на ногах. Вигляд у них був, здається, такий самий, як завжди. Він обережно кольнув один з великих пальців.

— Сильніше,— мовив Гальдон Недомейстер.

— До крові?

— Якщо доведеться.

— У мене будуть струпи на всіх пальцях.

— Мета не порахувати твої пальці. Я хочу бачити, що ти здригаєшся. Якщо від уколу болить, усе добре. Тільки якщо не відчуєш дотику леза, треба починати непокоїтися.

Сіролуска. Тиріон скривився. Він проколов наступний палець і вилаявся, коли навколо кінчика ножа набрякла крапля крові.

— Боляче. Ти щасливий?

— Танцюю від радості.

— У тебе ноги смердять гірше за мої, Йолло,— мовив Качур, який з’явився з кухлем юшки.— Гриф попереджав тебе, щоб ти не торкався закам’янілих.

— Ага, тільки він забув попередити закам’янілих, щоб не торкалися мене.

— Поки колеш, дивися, чи немає де сірої відмерлої шкіри чи почорнілих нігтів,— сказав Гальдон.— Побачиш такі ознаки — не вагайся. Краще палець втратити, ніж ногу. Краще руку втратити, ніж до кінця днів вити на Мосту сновидінь. А тепер другу ногу перевір, будь ласка. Потім руки.

Карлик поміняв місцями свої короткі ніжки й почав колоти пальці на другій.

— Штрикалку мені також шрикнути?

— Не зашкодить.

— Вам, звісно, не зашкодить — штрикаю ж я себе! Хоча, як так подумати, останнім часом я так мало нею користуюся, що можу й узагалі відчикрижити.

— Уперед. Вичинимо її, наб’ємо соломою і продамо за добрі гроші. Карликовий прутень має чарівні властивості.

— Я жінок у цьому вже скільки років переконую,— мовив Тиріон, застромлюючи кінчик кинджала у пучку великого пальця на руці; коли набрякла крапля крові, він її злизав.— Скільки мені ще катувати себе? Коли я зможу впевнитися, що я не заразився?

— Хочеш правду знати? — зронив Недомейстер.— Ніколи. Ти стільки води наковтався — піврічки випив. Може, ти вже сірієш, обертаєшся зсередини на камінь, починаючи з серця і легень. Якщо так, штрикання пальців і купання в оцті тебе не врятує. Коли закінчиш, випий юшки.

Юшка була добра, хоча Тиріон помітив, що Недомейстер сів від нього через стіл. «Сором’язлива панна» була пришвартована до обдертого пірсу на лівому — східному — березі Ройна. За два пірси від неї волантиська галера висаджувала солдатів. До пісковикової дамби ліпилися крамнички, ятки та склади. Далі виднілися вежі й бані міста, що червоніли в світлі призахідного сонця.

«Ні, це не місто». Селорис — хіба що містечко, яке керується зі Старого Волантиса. Тут усе не так, як у Вестеросі.

На палубі з’явилася Лемора, за нею йшов королевич. Побачивши Тиріона, вона кинулася через усю палубу, щоб обійняти його.

— Мати милостива! Ми молилися за тебе, Гугоре.

«Це ти молилася хіба що».

— Я на тебе зла не триматиму.

Гриф Молодший привітався стриманіше. Королевич був не в гуморі: розсердився, що його змусили зостатися на «Сором’язливій панні» й не пустили на берег разом з Яндрі та Ісіллою.

— Ми за вашу безпеку хвилюємося,— сказала йому Лемора.— Часи нині непевні.

— Дорогою зі Скорботи на Селорис,— пояснив Гальдон Недомейстер,— ми тричі бачили вершників, які їхали на південь лівим берегом ріки. Дотраків. Одного разу вони були так близько, що чулося бренькання дзвіночків у них у косах, а іноді за пагорбами на сході видно вночі їхні багаття. Дорогою ми проминали і бойові кораблі — волантиські річкові галери, повні солдатів-рабів. Цілком очевидно, що тріархи