Танок драконів - Джордж Мартін
На північ від Кротівки побачили третій сторожовий лик, вирізьблений на велетенському дубі, що ріс на краю села; глибокі очі були прикуті до королівського гостинцю. «Цей лик зовсім не приязний»,— подумалося Джонові. Лики, які віки тому різьбили на віродеревах перші люди й діти пралісу, часто були суворі та безжальні, однак той велетенський дуб був особливо лютий, так наче зараз висмикне з землі коріння та з ревом кинеться на подорожніх. «Його рани такі самі свіжі, як рани тих людей, які його вирізьбили».
Кротівка більша, ніж здається: переважно вона ховається від холоду та снігу під землею. І тепер було так само. Перед нападом на Чорний замок магнар тенійський дорогою спалив порожнє село, тож на поверхні зосталися тільки купи почорнілих колод і старого обвугленого каміння... але глибоко під мерзлою землею так і лишилися печери, коридори і підвали, і саме там замешкали вільні люди — ховалися разом у темряві, як кроти, від яких і пішла назва села.
Вози півколом зупинилися перед колишньою сільською кузнею. Неподалік зграйка червонощоких дітлахів будувала сніжний форт, та побачивши братів у чорних плащах, вони всі розбіглися й по одному позникали під землею. За хвилю з-під землі почали з’являтися дорослі. Від них смерділо немитим тілом, брудним одягом, лайном і сечею. Джон бачив, що один з братчиків, наморщивши носа, щось сказав до свого товариша. «Пожартував про запах свободи»,— здогадався Джон. Занадто часто брати жартували про сморід варварів у Кротівці.
«От неуки»,— подумав Джон. Вільні люди мало відрізняються від вояків Нічної варти: є серед них чистьохи, а є й забрьохи, та здебільшого вони ходять чисті, коли мають змогу митися, а коли не мають — ходять брудні. Й тепер вони смердять, бо тисячу людей запхали в тісні підвали й коридори, розраховані не більш як на сотню пожильців.
Дикуни вже звикли до процедури. Без жодного слова вони вишикувалися в чергу до возів — на одного чоловіка припадало по троє жінок, у багатьох були діти — бліді й худенькі, які чіплялися матерям за спідниці. Немовлят Джон майже не побачив. «Немовлята повмирали дорогою,— збагнув він,— а хто пережив битву, загинув за королівським частоколом».
Воякам пощастило більше. На раді Джастин Масі заявив, що вояків три сотні. Їх полічив Гарвуд Фел. «Серед них є і списосуджені. П’ятдесят-шістдесят, а може, й під сотню». Фел зарахував сюди і поранених, знав Джон. Таких він побачив два десятки — на грубих милицях, з порожніми рукавами, з відсутніми долонями, безоких, з половиною обличчя, безногих, яких тримали товариші. Всі вони були сірі з лиця і худющі. «Зломлені,— подумав Джон.— Блідавці не єдині ходячі мерці».
Але не всі вояки були зломлені. Навколо однієї з драбин, що вели під землю, зібралося півдюжини тенійців у бронзових лускатих кольчугах, які похмуро спостерігали здалеку й не думали підходити. Серед руїн старої сільської кузні Джон помітив голомозого здорованя, в якому впізнав Голека, брата Гарми Песиголової. Гарминих свиней ніде не було видно. «Без сумніву, поїли всіх». А оті двоє в шубах — рогоногі, кощаві й люті, навіть на снігу вони стоять босі. «Серед цих овець ще трапляються вовки».
Джонові про це нагадала Вал, коли він останнього разу до неї заходив. «Вільний народ і уклінники мають більше спільного, ніж здається, Джоне Сноу. Люди — це люди, хай з якого боку Стіни народилися. Люди погані й добрі, герої і лиходії, люди честі, брехуни, боягузи, звірі... ми різні, так само як і ви».
«Вона не помилялася». Питання в тому, як їх розрізнити, як відділити овець від козлів.
Чорні брати почали роздавати їжу. Вони привезли тверду яловичу солонину, в’ялену тріску, сушені боби, ріпу, моркву, лантухи вівсяного і пшеничного борошна, мариновані яйця, діжки цибулі та яблук.
— Можна взяти або цибулину, або яблуко,— почувся голос Кошлатого Гала, який говорив до якоїсь жінки,— і те, і те не можна. Треба обрати.
Жінка, здається, не розуміла.
— Мені треба по два того і того — для мене і для мого хлопчика. Він хворіє, але яблуко йому поможе.
Гал похитав головою.
— Він сам має прийти і взяти яблуко. Або цибулину. Два зразу не можна. Так само і тобі. То що — береш яблуко чи цибулину? Швидше, за тобою люди стоять.
— Яблуко,— сказала жінка, і Гал вручив їй старе яблучко, маленьке й побабчене.
— Рухайся, жінко,— крикнув чоловік, який стояв четвертий у черзі.— Тут холодно.
Жінка не звернула на крик уваги.
— Ще одне яблуко,— мовила вона до Кошлатого Гала.— Для мого сина. Будь ласка. Це зовсім маленьке.
Гал глянув на Джона. Джон похитав головою. Яблука й так скоро закінчаться. Якщо почнуть роздавати по два всім, хто попросить, людям у кінці черги взагалі нічого не дістанеться.
— З дороги,— сказала дівчина, яка стояла за жінкою, і штовхнула її в спину. Жінка, заточившись, впустила яблуко і впала. На землю полетіли й інші продукти. Розсипалися боби, у брудну калюжу закотилася ріпа, тріснув мішок борошна, й увесь його дорогоцінний вміст розсипався на сніг.
Зірвалися сердиті голоси — чулася і давня мова, і загальна. Біля іншого воза теж зчинилася штовханина.
— Годі цього,— проричав якийсь старий.— Ви, кляті ворони, нас голодом морите.
Жінка, яку штовхнули на землю, навколішках збирала свої харчі. За кілька ярдів Джон угледів блиск оголеної криці. Його стрільці вкладали стріли в луки.
Джон розвернувся в сідлі.
— Рорі! Заспокой їх.
Рорі підніс до вуст велетенський ріг і засурмив.
А-а-а-о-о-о-о-о-о-о-о!
Метушня і штовханина припинилися. На звук оберталися голови. Заплакали діти. Мормонтів крук перейшов з лівого Джонового плеча на праве, киваючи головою і бурмочучи:
— Сноу, Сноу, Сноу.
Джон дочекався, заки стихнуть останні відголоски, а тоді виїхав на середину, щоб усі могли його бачити.
— Ми годуємо вас, як можемо і чим можемо. Роздаємо яблука, цибулю, ріпу, моркву... попереду довга зима, а наші запаси не безмежні.
— А ви, ворони, їсте добре,— проштовхався наперед Голек.
«Поки що».
— Ми обороняємо Стіну. Стіна захищає державу... і вас тепер також. Ви
