Танок драконів - Джордж Мартін
Вчорашня вечеря, майже неторкана, застигала на столі. Стражденний Ед наповнив хлібну миску по самі вінця, щоб сумнозвісне рагу з трьох видів м’яса, яке готував Трипалий Гоб, розмочило черствий хліб. Брати жартували, що три види м’яса — це баранина, баранина і баранина, та швидше то були морква, цибуля й ріпа. Залишки рагу вкрилися плівкою жиру.
Бовен Марш пропонував Джонові переселитися в колишні покої Старого Ведмедя в Королівській вежі, оскільки Станіс звідти виїхав, але Джон відмовився. Переїзд у королівські покої можна витлумачити так, що Джон не очікує на повернення короля.
Дивна тиша огорнула Чорний замок відтоді, як Станіс виїхав на південь, так наче і вільний народ, і чорні брати затамували подих, чекаючи, що ж буде. У дворах і в їдальні було переважно порожньо, від Вежі командувача залишився сам кістяк, колишня їдальня перетворилася на гору обвуглених колод, а Гардингова вежа мала такий вигляд, наче ось-ось її знесе вітром. Єдині живі звуки долинали з двору зброярні — слабкий дзвін мечів. Залізний Емет кричав до Гоп-Робіна, щоб тримав щита вище. «Нам усім слід тримати щити вище».
Вмившись і вдягнувшись, Джон вийшов зі зброярні й на мить зупинився у дворі, щоб кількома словами підбадьорити Гоп-Робіна й інших Еметових підопічних. Як завжди, відмовився від Таєвого супроводу. З ним і так буде достатньо людей; якщо дійде до різанини, ще двоє погоди не зроблять. Однак Джон узяв із собою Довгопазур, і Привид теж побіг за ним.
Заки дійшов до стайні, Стражденний Ед уже осідлав ступака лорда-командувача й чекав. Під пильним оком Бовена Марша шикувалися вози. Лорд-стюард з червоними від холоду щоками клусом їздив уздовж валки, тицяючи пальцем і сварячись. Щойно він помітив Джона, щоки ще більше почервоніли.
— Лорде-командувачу! Ви й досі не викинули з голови цих...
— ...дурниць? — закінчив за нього Джон.— Будь ласка, скажіть, що ви не збиралися вжити це слово, мілорде. Так, не викинув. Ми вже це обговорювали. Східній варті потрібні люди. Тінявій вежі потрібні люди. Сіроварті та Крижаному Кордону також, а в нас ще чотирнадцять замків цілком порожніх — багато льє Стіни без вартових і захисту.
Марш стиснув губи.
— Лорд-командувач Мормонт...
— Помер. І не від рук дикунів, а від рук рідних побратимів, яким довіряв. Ні ви, ні я не знаємо, що він зробив би чи чого не зробив на моєму місці,— Джон розвернув коня.— Годі балачок. Рушайте.
Стражденний Ед чув усю розмову. Коли Бовен Марш поїхав, він, кивнувши йому вслід, мовив:
— Гранати. Стільки кісточок! Можна вдавитися й померти. Краще вже ріпа. Не пригадую, щоб ріпа колись комусь зашкодила.
Саме в такі моменти Джонові найбільше бракувала мейстра Еймона. Клайдас добре піклувався про круків, але не мав і десятої частки знань чи досвіду Еймона Таргарієна, а тим паче його мудрості. Бовен по-своєму був доброю людиною, та поранення на Мості Черепів озлобило його, й тепер він повсякчас співав однієї пісні: слід запечатати брами. Отел Ярвик був мовчазний, млявий і без фантазії, а головні розвідники гинули швидше, ніж їх призначали. «Нічна варта втратила забагато найкращих своїх людей,— подумав Джон, коли вози рушили.— Старого Ведмедя, Кворина Піврукого, Донала Ноя, Джармена Баквела, мого дядька...»
Посипав легкий сніжок, а колона попрямувала королівським гостинцем на південь — довга валка фургонів, які тягнулися через поля, струмки й лісисті пагорби в супроводі дюжини списників і ще дюжини лучників. Останні кілька разів у Кротівці відчувалося явне невдоволення: люди штовхалися, стиха лаялися, обмінювалися похмурими поглядами. Бовен Марш вирішив не ризикувати й узяти охорону, і Джон у цьому з ним погодився.
Очолював валку лорд-стюард. Джон їхав за кілька ярдів позаду, а поряд з ним — Стражденний Ед Толет. За півмилі від Чорного замку Ед під’їхав на гароні ближче до Джона й мовив:
— М’лорде, погляньте. Височенний п’яниця на пагорбі.
Височенним п’яницею виявився ясен, схилений набік століттями вітрів. Тепер у нього було обличчя: суворий рот, замість носа — зламана гілка, а два викарбуваних на стовбурі ока задивилися на північ, в напрямку замку та Стіни.
«Дикуни принесли з собою і своїх богів». Джона це не дивувало. Люди так легко від своїх богів не відмовляються. Той маскарад, який влаштувала леді Мелісандра за Стіною, тепер здавався порожнім балаганом.
— Трохи схожий на вас, Еде,— сказав Джон, щоб розрядити обстановку.
— Ага, м’лорде. У мене листя з носа не росте, але в цілому... Леді Мелісандрі це не сподобається.
— Вона цього не побачить. Тільки нехай ніхто їй не каже.
— Вона все бачить у своєму полум’ї.
— Вона там бачить дим і попіл.
— І спалених людей. Мене, мабуть, хоче спалити. З листям у носі. Я зажди боявся, що врешті-решт мене спалять, однак я сподівався спершу померти.
Джон озирнувся на лик, міркуючи, хто ж його вирізьбив. Він поставив довкола Кротівки чатових, щоб ворони не чіплялися до дикунок, а вільний народ щоб не робив набігів на південь. Хай хто вирізьбив лик на ясені, йому вдалося обійти чатових. А якщо прослизнути зміг один, зможуть й інші. «Я можу знову подвоїти варту,— кисло подумав Джон.— Змарнувати втричі більше людей, які так могли би патрулювати Стіну».
Вози крізь снігопад повільно котилися через підмерзлу багнюку на південь. За милю натрапили ще на один лик, вирізьблений на каштані, який ріс поряд з крижаним струмком, щоб очі могли спостерігати за старим дощаним містком.
— Проблем дедалі більшає,— оголосив Стражденний Ед.
Каштан стояв безлистий, аж просвічувався, однак брунатне гілля було не зовсім голе. На нижній гілці понад струмком сидів крук, настовбурчивши пір’я проти вітру. Побачивши Джона, він розпростав крила і крукнув. Джон свиснув у кулак, і крук, ляскаючи крилами, злетів до нього й закаркав:
— Зерна, зерна, зерна!
— Зерно для вільного народу,— сказав йому Джон,— а не для тебе.
Цікаво, подумалося йому, чи під кінець прийдешньої зими не доведеться їсти круків.
Джон не сумнівався: брати на возах теж побачили той лик. Ніхто про це не обмовився, однак хто має очі — сам побачить. Колись Джон чув слова Манса Рейдера:
