Танок драконів - Джордж Мартін

— Замовлю, м’лорде,— сказав старий Бен Бабкуватий.

Але старий подбав не тільки про нашийник. Увечері Смердюк отримав на додачу ще й пошарпану ковдру і півкурки. Довелося відбиватися від собак, щоб не відібрали м’ясо, але то була найсмачніша страва з самого Вічнозиму.

А вино... вино було темне і кисле, зате міцне. Сидячи серед хортів, Смердюк пив, поки в голові не запаморочилося, тоді виблював, витер рота і знову пив. Потім улігся і заплющив очі. Коли прокинувся, якась із собак злизувала блювотиння з його бороди, а на серпик місяця набігали темні хмари. Десь у нічній темряві верещали люди. Відіпхнувши собаку, Смердюк перевернувся на другий бік і знову заснув.

Зранку лорд Ремсі відіслав трьох вершників гаткою на південь, щоб повідомити лорду-батькові: дорога вільна. Над Прибрамною вежею, з якої Смердюк зняв золотого кракена Пайку, підняли облупленого чоловіка дому Болтонів. Уздовж гнилого дерев’яного настилу в тванисту землю глибоко забили палі, на яких спливали кров’ю мерці. «Шістдесят гри,— знав Смердюк,— їх шістдесят три». Один був без руки. В іншого між зубами стирчав пергамент з досі не зламаною печаткою.

За три дні через руїни, проминаючи моторошних чатових, потягнувся авангард Руза Болтона — чотириста кінних Фреїв у синьо-сірому вбранні; коли з-за хмар визирало сонце, зблискували гостряки їхніх списів. Авангард очолювало двоє синів лорда Волдера. Один був м’язистий, з квадратним підборіддям, з жилавими руками. У другого були близько посаджені очі, гострий ніс, ріденька каштанова борода, яка не могла приховати короткого підборіддя, лиса голова. Гостін та Ейніс. Смердюк пригадав їх з тих часів, коли він ще не затямив своє ім’я. Гостін був як бик: терплячий, та якщо вже розізлити — не зупиниш, і мав репутацію найлютішого вояка з усього роду лорда Волдера. Ейніс був старший, жорстокіший і розумніший — командувач, а не простий мечник. Обоє — загартовані вояки.

За авангардом рухалися північани, й на вітру маяли їхні пошарпані прапори. Смердюк спостерігав, як вони проходять. Переважно піхота, і було її зовсім мало. Йому пригадалося велетенське військо, яке виступило на південь на чолі з Юним Вовком, під деривовком Вічнозиму. На війну з Робом вийшло приблизно дві тисячі мечів і списів, а повертався кожен п’ятий, і то переважно люди Страхфорту.

Посередині колони, де тиснява була найбільша, їхав чоловік у темно-сірій кірасі, вдягнутій на підбиту криваво-червону шкірянку. Ронделі мали форму людських голів, які пороззявляли роти, волаючи від болю. З плечей чоловіка струменів рожевий вовняний плащ, розшитий краплинами крові. На верхівці закритого шолома розмаялися червоні шовкові стрічки. «Жоден краножанин не вб’є Руза Болтона отруйною стрілою»,— подумав Смердюк, побачивши його вперше. Позаду Болтона порипував фургон, запряжений шестериком ломовиків; спереду і ззаду його обороняли арбалетники. Пасажирів фургона ховали від цікавих очей сині фіранки.

Далі рухався обоз — незграбні вози, навантажені провізією і воєнними трофеями, а також гарби, повні поранених і калік. У самому кінці — знову Фреї. Щонайменше тисяча, а може, й більше: стрільці, списники, озброєні косами й загостреними ратищами селяни, вільні вершники й кінні лучники, а на підкріплення — ще сотня лицарів.

Смердюк, у нашийнику і ланцюгах, знову вдягнений у лахміття, разом із собаками побіг за Ремсі, коли його милість виїхав привітати батька. Та коли вершник у темних обладунках зняв шолома, Смердюк не впізнав обличчя. Усмішка Ремсі скисла, обличчя спалахнуло від гніву.

— Це що за жарти?

— Проста обережність,— шепнув Руз Болтон, показуючись із-за фіранки фургона.

Лорд Страхфорту мав мало схожості зі своїм байстрюком. Обличчя в нього було добре поголене, з гладкою шкірою, просте, не надто гарне, однак і не зовсім некрасиве. Руз побував у битвах, але шрамів не мав. І хоч йому було вже добре за сорок, він зовсім не мав зморщок, які б указували на його вік. Тонкі вуста, щільно стиснені, ставали геть невидимі. Була в ньому якась непорушність, відсутність натяку на вік: обличчя Руза Болтона мало відрізнялося у гніві й у радості. Єдине спільне у них з Ремсі — то очі. «Очі крижані,— подумав Смердюк, замислившись, чи лорд Болтон бодай колись плакав.— А якщо плакав, сльози не холодили йому щоки?»

Колись хлопчак на ім’я Теон Грейджой, сидячи з Робом Старком за нарадчим столом, любив щипати Болтона, перекривлювати його тихий голос і жартувати про п’явок. «Та він був просто божевільний. З цим чоловіком жартувати зась». Досить було одного погляду на Болтона, щоб зрозуміти: в його мізинці жорстокості більше, ніж у всіх Фреїв разом узятих.

— Батьку,— опустився лорд Ремсі перед ним навколішки.

Лорд Руз якусь мить роздивлявся його.

— Можеш підвестися.

Він обернувся, допомагаючи двом дівчатам вилізти з фургона.

Перша була невеличка, але дуже огрядна, з круглим червоним обличчям і потрійним підборіддям, яке трусилося під соболевим каптуром.

— Моя нова дружина,— представив її Руз Болтон.— Леді Волдо, це мій незаконний син. Поцілуй мачусі руку, Ремсі.

Той поцілував.

— А леді Арію, я впевнений, ти пам’ятаєш. Твою наречену.

Дівчина була струнка, набагато вища, ніж пам’яталося Смердюкові, однак це й не дивно. «У такому віці дівчата ростуть швидко». Сіра вовняна сукня була облямована білим атласом, а згори дівчина вдягнула горностаєвий плащ, який застібався на срібну вовчу голову. До половини спини спускалися темно-каштанові коси. А очі...

«Це не донька лорда Едарда».

Арія мала батькові очі — сірі очі Старків. Дівчина її віку, може, і відростила б волосся, сама б добряче підросла, стала пишніша в грудях, однак вона не змогла б змінити колір очей. «Це Сансина подружка, донька стюарда. Джейн, ось як її звати. Джейн Пул».

— Лорде Ремсі,— дівчина присіла в глибокому реверансі. Це теж було неправильно. «Справжня Арія Старк плюнула б йому в обличчя».— Я сподіваюся стати вам доброю дружиною і народити міцних синів, які продовжать вашу справу.

— Народиш,— пообіцяв Ремсі,— і дуже скоро.

Джон

Свічка згасла, залишивши калюжку воску, але крізь віконниці вже пробивалося ранішнє світло. Джон знову заснув над роботою. Весь стіл був завалений книжками — величезними стосами. Він сам приніс їх, половину ночі провівши в пошуках у запорошених підвалах, при світлі ліхтаря. Сем мав рацію: книжки обов’язково треба розсортувати, переписати й систематизувати, але це завдання не для стюардів, які не вміють ні читати, ні писати. Доведеться чекати на Семове повернення.