Танок драконів - Джордж Мартін
Заки на палубі з’явився Гриф, на жаровні вже шкварчала і сичала щука, а Ісілла витискала на неї лимонний сік. Перекупний меч був у кольчузі й вовчому плащі, м’яких шкіряних рукавичках і темних вовняних бриджах. Якщо він здивувався, побачивши Тиріона при тямі, то не виказав цього, звично нахмурившись. Вони з Яндрі відійшли до румпеля й там тихо перемовлялися, так що карлик нічого не чув.
Нарешті Гриф жестом покликав Гальдона.
— Нам треба знати, чи чутки правдиві. Ідіть на берег і дізнайтеся все, що зможете. Якщо розшукаєте Каво, він усе знатиме. Зазирніть у «Річковика» й у «Мальовану черепаху». Вам відомі його звичні місця.
— Так. Я візьму з собою карлика. Чотири вуха — це краще, ніж два. Та й ви знаєте, як Каво любить сивас.
— Як скажете. Вертайтеся до сходу сонця. Якщо з якоїсь причини затримаєтеся, ідіть до золотого загону.
«Говорить як лорд»,— подумав Тиріон, але нічого не сказав уголос.
Гальдон одягнув плащ із каптуром, а Тиріон обміняв свій саморобний блазенський костюм на щось пошарпане й сіре. Гриф видав їм обом по гаманцю срібла зі скринь Іліріо.
— Щоб розв’язати язики.
Сутінки вже поступалися місцем справжній темряві, коли вони удвох ішли набережною. Деякі з кораблів, які вони проминали, стояли порожні, з піднятими трапами. На інших було повно озброєних чоловіків, які з підозрою витріщалися на Гальдона й Тиріона. Ближче до міських мурів над ятками горіли пергаментні ліхтарики, проливаючи на бруківку калюжі кольорового світла. Тиріон дивився, як Гальдонове обличчя спершу зеленіє, потім червоніє, потім синіє. Попереду крізь какофонію чужоземних мов чулася вдалині дивна музика — тоненький спів флейти під барабани. Десь позаду брехав пес.
Повиходили повії. Річка чи море, а порт є порт, і де є моряки, там є і повії. «То ось що хотів сказати батько? Море — ось куди діваються повії?»
Повії Ланіспорту й Королівського Причалу — вільні жінки. Їхні посестри в Селорисі — рабині, про що свідчили сльози, витатуйовані в них під правим оком. «Вони тут переважно старі й страшні, як смертний гріх». Такі тільки відтрутити чоловіка від блуду можуть. Тиріон ловив на собі їхні погляди й чув, як жінки перешіптуються і хихочуть, затуляючись руками. «Можна подумати, вони в житті карлика не бачили».
Річкову браму охороняв загін списників-волантисян. Світло смолоскипів відбивалося від сталевих пазурів на їхніх латних рукавицях. Шоломи в них були у формі тигрячих голів, а обличчя під ними мали на щоках витатуйовані зелені смуги. Тиріон знав: раби-солдати Волантиса шалено пишаються своїми тигровими смугами. «А вони не мріють про свободу? — подумалося йому.— Як би вони вчинили, якби малолітня королева дарувала їм свободу? Хто вони, якщо не тигри? Хто я, якщо не лев?»
Один з тигрів, помітивши карлика, щось сказав, й інші засміялися. Коли Тиріон з Гальдоном підійшли до брами, тигр скинув пазуристу латну рукавицю, потім стягнув пітну рукавичку, обхопив карлика за шию і грубо потріпав по голові. Тиріон так здивувався, що не опирався. Усе забрало якусь мить.
— Навіщо він це зробив? — поцікавився він у Недомейстра.
— Він каже: якщо погладити карлика по голові, це принесе удачу,— пояснив Гальдон, переговоривши з вартовим його рідною мовою.
Тиріон вичавив усмішку.
— Скажіть йому: якщо відсмоктати у карлика, це принесе ще більшу удачу.
— Ліпше не буду. В тигрів гострі зуби.
Інший вартовий жестом запросив їх заходити, нетерпляче змахнувши смолоскипом. Гальдон Недомейстер рушив уперед, на територію власне Селориса, і Тиріон обережно пішов за ним.
Перед ними відкрилася велика площа. Навіть у таку годину вона була людна, шумна й повна світла. З ланцюгів над дверима заїздів і будинків розваг звисали ліхтарі, але тут, у місті, вони були з кольорового скла, а не з пергаменту. Праворуч, біля храму з червоного каменю, палало священне вогнище. На балконі храму стояв жрець у шарлатній мантії, промовляючи до невеличкої юрми, яка зібралася навколо вогнища. Неподалік перед якимсь заїздом сиділи мандрівники, граючи в сивас; біля борделю крутилися солдати, заходячи й виходячи; біля стайні якась жінка лупила мула. Мимо прогримотіла двоколісна гарба, яку тягнув білий карликовий слон. «Це інший світ,— подумав Тиріон,— але він не надто відрізняється від того світу, який знаю я».
У центрі площі стояла мармурова статуя безголового чоловіка у неймовірно візерунчастих обладунках, який сидів на такому самому візерунчастому коні.
— І хто ж це такий? — поцікавився Тиріон.
— Тріарх Гороно. Волантиський герой з Кривавої доби. Він сорок років поспіль щороку обирався тріархом, поки не втомився від виборів і не оголосив себе пожиттєвим тріархом. Волантисянам це не сподобалося. Незабаром його стратили. Прив’язали до двох слонів і розірвали навпіл.
— А його статуї чомусь бракує голови.
— Він був з тигрів. Коли до влади прийшли слони, їхні послідовники в нестямі позносили голови зі статуй усіх правителів, яких вони винуватили у війнах і смертях,— знизав плечима Гальдон.— То був інакший час. Ходімо, варто послухати, про що розводиться жрець. Закладаюся, я щойно чув ім’я Данерис.
Перетнувши площу, вони приєдналися до юрми, яка дедалі розросталася під червоним храмом. Карлик опинився серед рослявих городян, тож бачив переважно їхні зади. Чув кожне слово, яке промовляв жрець, та навряд чи розумів.
— Ви розумієте, що він говорить? — запитав він Гальдона загальною мовою.
— Я б розумів, якби карлик не дуднів мені на вухо.
— Я не дудню.
Схрестивши руки, Тиріон озирнувся, роздивляючись обличчя чоловіків і жінок, які зупинилися послухати. Хай куди він обертався, всюди бачив татуювання. «Раби. Чотири з п’ятьох облич належать рабам».
— Жрець закликає волантисян вступати у війну,— почав перекладати Недомейстер,— однак на правильному боці — стати солдатами Р’глора, Царя світла, який створив сонце й зірки і який вічно бореться проти темряви. Найесос і Малако відвернулися від світла, каже він, гарпії зі сходу вселили темряву в їхні серця. Він каже...
— Дракони. Я розчув це слово. Він сказав — «дракони».
— Ага. Дракони прийшли, щоб піднести її до слави.
— Її. Данерис?
Гальдон кивнув.
— Бенеро розіслав з Волантиса звістку: прихід Данерис — це справдження стародавнього пророцтва. З диму та крові народилася вона, щоб наново творити світ. Вона — це друге пришестя Азора Агая... і її перемога над темрявою принесе літо, яке ніколи вже не