Танок драконів - Джордж Мартін

— Таке пророцтво і я можу зробити. О, вечеря!

На вечерю подали тарілку смаженої козятини на порізаній кільцями цибулі. М’ясо було присмачене й ароматне, з підпеченою шкуринкою, червоне й соковите всередині. Тиріон відірвав шматочок. М’ясо виявилося таким гарячим, що він аж пальці обпік, однак настільки смачним, що він не втримався від ще одного шматочка. Запив світло-зеленим міцним напоєм, що у Волантисі правив за вино, якого Тиріон уже сто років не пив.

— Дуже смачно,— сказав він, піднімаючи дракона.— Наймогутніша фігура у грі,— оголосив він, збиваючи одного зі слонів Каво.— А в Данерис Таргарієн, подейкують, їх аж три.

— Три,— погодився Каво,— проти тричі по три тисячі ворогів. Граздан мо Ераз був не єдиним послом, якого вислало Жовте місто. Коли проти Міріна виступить мудре панство, разом з ним воюватимуть і легіони Нового Гіса. Толосяни. Елірійці. Навіть дотраки.

— У вас у самих під брамою дотраки,— сказав Гальдон.— Хал Поно.

Каво відмахнувся.

— Комонники з’являються, ми підносимо їм дарунки, комонники йдуть геть.

Він знову переставив свою катапульту, затиснув у кулаці Тиріонового дракона й забрав його з дошки.

Далі почалася різанина, хоча карлик протримався ще з дюжину ходів.

— Прийшов час гірких сліз,— нарешті мовив Каво, забираючи стос срібла.— Ще партію?

— Не потрібно,— сказав Гальдон.— Мій карлик отримав свій урок приниження. Думаю, нам час повертатися на байдак.

На площі досі палали священні вогнища, але жрець пішов, і юрма теж давно розпорошилася. У вікнах борделю мерехтіли свічки. Зсередини чувся жіночий сміх.

— Ніч тільки почалася,— сказав Тиріон.— Каво навряд чи все нам розповів. А повії багато чого чують від чоловіків, яких обслуговують.

— Тобі аж так потрібна жінка, Йолло?

— Чоловікові набридає, коли єдині його коханки — це власні пальці,— озвався Тиріон. «Може, Селорис — саме те місце, куди діваються повії. Може, Тиша десь тут, з витатуйованою на щоці сльозою».— Я мало не втопився. Після такого чоловікові потрібна жінка. Крім того, слід пересвідчитися, що мій прутень не закам’янів.

Недомейстер розреготався.

— Я почекаю на тебе в таверні біля брами. Тільки не барися.

— О, за це не хвилюйтеся. Жінки переважно стараються покінчити зі мною якнайшвидше.

Бордель був скромний порівняно з тими, в які карлик вчащав у Ланіспорту й на Королівському Причалі. Господар, схоже, не знав ніяких мов, крім волантиської, однак чудово зрозумів дзвін срібла й повів Тиріона через арку в довгу кімнату, де пахло фіміамом і де знудьговано тинялися чотири рабині на різних стадіях роздягання. Двоє з них відсвяткували свої іменини щонайменше сорок разів, подумалося Тиріонові, а наймолодшій було років чотирнадцять-п’ятнадцять. Серед них не було таких потворних, як у порту, хоча й вродливими їх не назвеш. Одна була вагітна. Інша просто тлуста, з залізними кільцями в обох пипках. У всіх чотирьох під одним оком були витатуйовані сльози.

— Є у вас дівчина, яка розмовляє мовою Весеросу? — запитав Тиріон. Господар, нічого не зрозумівши, примружився, отож довелося повторити питання валірійською. Цього разу чоловік, схоже, зрозумів слово-друге й відповів волантиською. «Призахідна дівчина» — єдине, що розпізнав у його відповіді карлик. Він вирішив, що йдеться про дівчину з Призахідних королівств.

У борделі така була одна, і зовсім не Тиша. Веснянкуваті щоки і дрібні руді кучері на голові натякали на веснянкуваті груди й руде волосся між ногами.

— Вона підійде,— сказав Тиріон,— і ще хочу карафу вина. Червоного під колір її волосся.

Повія з відразою в очах витріщилася на його безносе обличчя.

— Паскудний вигляд маю, любцю? Я взагалі паскуда, як міг би тобі підтвердити мій батько, якби не гнив зараз у могилі.

Хоч і схожа на вестеросянку, дівчина й слова не знала загальною мовою. «Мабуть, її продали в рабство ще дитиною». Спальня у неї була невеличка, зате пишалася мирським килимом і периною замість солом’яника. «Я і в гірших місцях бував».

— Скажеш, як тебе звати? — запитав Тиріон, беручи в неї кубок вина.— Ні?

Вино було міцне й кисле і не потребувало перекладу.

— Гадаю, доведеться вдовольнитися твоєю піхвою,— сказав Тиріон, витираючи губи зворотом долоні.— Ти ще ніколи не спала з чудовиськом? Саме час починати. Скидай одяг і лягай, якщо не проти. І навіть якщо проти — все одно.

Вона нерозуміюче витріщалася на нього, поки він не забрав у неї карафу й не стягнув через голову її сукню. Після цього дівчина зрозуміла, чого від неї хочуть, хоча жвавою партнеркою її навряд чи можна було назвати. Тиріон так давно не мав жінки, що кінчив за третім поштовхом.

Відкотився, почуваючись не так задоволеним, як присоромленим. «Дарма я сюди припхався. До чого я докотився!»

— Не знаєш жінку на ім’я Тиша? — запитав він, спостерігаючи, як його сім’я витікає з неї на перину. Повія не відповіла.— А знаєш, куди діваються повії?

На це вона також не відповіла. Вся спина у неї була в шрамах від батога. «Лежить, як мертва. Я щойно з трупом злягався». Навіть очі в неї були мертві. «Вона не має сили навіть ненавидіти мене».

Йому потрібно випити. Багато вина. Обіруч ухопивши карафу, він підніс її до вуст. Побігло червоне вино — у горло й по підборіддю. Скрапуючи з бороди, просочувало перину. У світлі свічок воно здавалося таким самим темним, як і вино, яке отруїло Джофрі. Допивши, Тиріон відкинув порожню карафу й напівскотився-напівзліз із перини, шукаючи нічний горщик. У кімнаті його не було. Шлунок скрутило, і карлик, стоячи навколішках, виблював на килим — на прегарний мирський килим, ніжний як брехня.

Повія перелякано скрикнула. «За це винуватитимуть її»,— збагнув Тиріон присоромлено.

— Відрубай мені голову й відвези на Королівський Причал,— порадив він їй.— І моя сестра зробить з тебе леді, тож ніхто більше не здійме на тебе батога.

Дівчина нічого не втямила, отож карлик розсунув їй ноги й узяв її ще раз. Принаймні це вона розуміла.

Скінчилося вино, скінчив і Тиріон, скрутив у жмут одяг дівчини й кинув біля дверей. Вона збагнула натяк і втекла, залишивши його самого в темряві, на перині. «Я п’яний як чіп». Він боявся заплющити очі, щоб не заснути. Під пеленою сну його чекала Скорбота. Нескінченні кам’яні сходи, що піднімаються в нікуди, круті, слизькі й підступні, а десь на самій горі — лорд у савані. «Не хочу зустрічатися з лордом у савані». Тиріон незграбно вдягнувся й навпомацки рушив до східців. «Гриф