Танок драконів - Джордж Мартін
— А навіщо вам мені допомагати? Заради корони?
— Корона мені личитиме, я не заперечую. Але тут дещо більше. Невже це така дивина, що мені хочеться захистити свій народ, як ви захищаєте вільновідпущеників? Мірін не витримає ще однієї війни, ваша ясновельможносте.
Це була добра відповідь і щира.
— Я ніколи не хотіла війни. Один раз я перемогла юнкайців і, замість сплюндрувати місто, пощадила його. Я відмовилася приєднатися до короля Клеона, коли він пішов на них у наступ. І навіть тепер, коли Астапор у облозі, я не кваплюся простягати йому руку. А Карт... я не робила картянам ніякої кривди...
— Умисно — ні, але Карт — місто купців, які люблять дзвін срібних монет і блиск жовтого золота. Коли ви зруйнували работоргівлю, удар відчули від Вестеросу до Ашаю. Карт залежить від рабів. Так само як Толос, Новий Гіс, Ліс, Тайрош, Волантис... перелік довгий, королево.
— Нехай приходять. У мені вони знайдуть ворога страшнішого за Клеона. Я радше згину в боротьбі, ніж поверну своїх дітей у кайдани.
— Можливо, є інший вихід. Юнкайців, думаю, можна переконати лишити свободу всім вашим вільновідпущеникам, якщо ваша вельможність дозволить Жовтому місту відсьогодні вільно торгувати рабами і тренувати їх. І більше непотрібно буде проливати кров.
— Якщо не рахувати крові тих рабів, якими Юнкай торгуватиме і яких тренуватиме,— сказала Дані, але в його словах була частка правди. «Можливо, це найкраще, на що ми можемо сподіватися».— Ви не сказали, що кохаєте мене.
— Скажу, якщо це потішить вашу ясновельможність.
— Не так відповідають закохані чоловіки.
— А що таке кохання? Жага? Жоден чоловік, у якого все на місці, не зможе дивитися на вас і не жадати, Данерис. Однак я хочу побратися з вами не тому. Перед вашою появою Мірін уже вмирав. Нами правили старигані з обвислими прутнями і старухи зі зморщеними піхвами, сухими як порох. Сидячи на верхівках своїх пірамід, вони попивали абрикосове вино й розводилися про славу Старої Імперії, а століття пролітали, й навколо них уже почала сипатися цегла, з якої збудоване місто. Нас залізним кулаком тримали звичаї і застереження, поки ви не збудили нас вогнем і кров’ю. Прийшли нові часи, нові можливості. Виходьте за мене.
«Він не бридкий,— сказала собі Дані,— і говорить як король».
— Поцілуйте мене,— наказала вона.
Він узяв її за руку й поцілував їй пальці.
— Не так. Поцілуйте мене як дружину.
Гіздар узяв її за плечі так ніжно, наче вона — пташенятко. Нахилившись, він притиснув вуста до її вуст. Цілунок був легкий, сухий і швидкий. Дані не відчула нічого.
— Поцілувати... ще раз? — запитав Гіздар по тому.
— Ні.
Коли вона купалася в басейні на терасі, маленькі рибки щипали її за ноги. Навіть вони цілували її з більшою палкістю, ніж Гіздар зо Лорак.
— Я вас не кохаю.
Гіздар знизав плечима.
— З часом кохання може прийти. Так часто буває.
«Не з нами,— подумала вона.— Не коли поряд Дааріо. Я хочу його, а не вас».
— Одного дня я схочу повернутися у Вестерос і заявити права на Сім Королівств, які належали моєму батькові.
— Одного дня всі люди помруть, але не варто думати про смерть. Краще жити одним днем, я вважаю.
Дані схрестила руки.
— Словеса — це суховій, навіть коли йдеться про кохання й мир. Я більше довіряю справам. У моїх Сімох Королівствах лицарі здійснюють звитяги, аби довести коханій, що вони її варті. Шукають чарівні мечі, скрині золота, корони, поцуплені зі скарбів, які стережуть дракони.
Гіздар звів брову.
— Єдині відомі мені дракони — ваші, а чарівні мечі трапляються ще рідше. Та я радо принесу вам персні, корони і скрині золота, якщо саме цього ви бажаєте.
— Я бажаю миру. Ви кажете, що можете допомогти припинити нічну різанину на вулицях. Я кажу: зробіть це. Покладіть край цій війні тіней, мілорде. Ось ваша звитяга. Забезпечте дев’яносто днів і дев’яносто ночей без убивств — і я переконаюся, що ви варті престолу. Зможете?
Гіздар замислився.
— Дев’яносто днів і дев’яносто ночей без трупів — і на дев’яносто перший ми поберемося?
— Можливо,— сказала Дані зі скромним виглядом.— Хоча дівчата, всім відомо, такі непостійні! Може, я все-таки захочу ще й чарівного меча.
— Тоді ви і його отримаєте, ваша ясновельможносте,— розсміявся Гіздар.— Ваше бажання для мене закон. Попередьте свого сенешаля, щоб починав готуватися до весілля.
— Ніщо не зможе потішити шляхетного Резнака більше.
Якби Мірін дізнався, що скоро буде весілля, вже це могло б дати кілька ночей передиху, навіть якби всі зусилля Гіздара виявилися марними. «Гирявий не зрадіє, а от Резнак мо Резнак танцюватиме від щастя». Дані не була певна, що з цього непокоїть її більше. Їй потрібен Скагаз із бронзовими бестіями, а порадам Резнака вона перестала довіряти. «Стережися напахченого сенешаля... Невже Резнак змовився з Гіздаром і зеленою грацією і підготував для мене сильце?»
Щойно пішов Гіздар зо Лорак, як за спиною в Дані з’явився сер Баристан у довгому білому плащі. Роки служби в королівській варті навчили білого лицаря не мозолити очей, поки королева розважається, однак він завжди залишався поблизу. «Він усе знає,— одразу зрозуміла Дані,— і не схвалює». Зморшки навколо рота в нього залягли глибше.
— Отож,— заговорила вона,— схоже, я можу знову взяти шлюб. Порадієте за мене, сер?
— Як накажете, ваша світлосте.
— Але Гіздар — не той, кого мені в чоловіки обрали б ви.
— Не моя справа обирати вам чоловіка.
— Не ваша,— погодилася вона,— але для мене важливо, щоб ви зрозуміли мій вибір. Мій народ спливає кров’ю. Помирає. Королева не належить собі, вона належить державі. Мій вибір — заміжжя або заколот. Війна або весілля.
— Ваша світлосте, можу я говорити відверто?
— Завжди.
— Є третій варіант.
— Вестерос?
Він кивнув.
— Я присягався служити вашій світлості й захищати вас від кривди, хай куди б ви подалися. Моє місце біля вас — чи тут, чи на Королівському Причалі... але ваше місце у Вестеросі, на Залізному троні, який належав вашому батькові. Сім Королівств ніколи не приймуть Гіздара зо Лорака як короля.
— Так само і Мірін не прийме Данерис Таргарієн як королеву. Щодо цього зелена грація не помиляється. Мені потрібен король — король давньої гіскарської крові.