Танок драконів - Джордж Мартін

— А я відроджуся обов’язково в тому самому тілі? — запитав Тиріон. Юрма більшала. Зусібіч він відчував її тиск.— Хто такий цей Бенеро?

Гальдон звів брову.

— Верховний жрець червоного храму у Волантисі. Полум’я істини, світло мудрості, перший слуга Царя світла, раб Р’глора.

Єдиним Тиріоновим знайомим червоним жерцем був Торос Мирський — дебелий, приязний, вічно обляпаний вином п’яниця, який тинявся без діла у Роберта при дворі, заливаючись найвишуканішими королівськими винами й підпалюючи свого меча для участі в рукопашній.

— Я люблю жерців товстих, зіпсутих і цинічних,— мовив Тиріон до Гальдона,— які обожнюють м’які атласні подушки, ласощі й маленьких хлопчиків. А від отих, які щиро вірять у богів, саме лихо.

— Можливо, нам вдасться скористатися з цього лиха. Я знаю, де нам шукати потрібні відповіді.

І Гальдон повів Тиріона попри безголову статую героя до великого мурованого заїзду, який виходив фасадом на площу. Над дверима, пофарбованими у крикливі кольори, висів кілеватий панцир якоїсь велетенської черепахи. У приміщенні, мов далекі зірки, горіли сотні тьмяних червоних свічок. У повітрі пахло смажениною і прянощами, а юна рабиня з черепахою на щоці розливала світло-зелене вино.

Гальдон на мить зупинився на порозі.

— Отам. Оті двоє.

В алькові сиділо за столиком для сивасу двоє чоловіків, у світлі червоної свічки придивляючись до своїх фігур. Один був худорлявий і блідий, з ріденькою чорною чуприною і гострим як лезо носом. Другий був широкоплечий, череватий, зі спіральними кучерями, які спадали нижче коміра. Жоден і очей не відірвав від гри, поки Гальдон не підтягнув до них стільця й не заговорив:

— Мій карлик грає у сивас краще, ніж ви двоє разом узяті.

Здоровань, звівши очі, обурено глянув на непроханих гостей і щось сказав мовою Старого Волантиса — так швидко, що Тиріон не розібрав. Худий відкинувся у кріслі.

— Він продається? — запитав він загальною мовою Вестеросу.— В тріарховому цирку потвор бракує карлика, який грає у сивас.

— Йолло не раб.

— Шкода,— зронив худий, переставляючи оніксового слона.

Чоловік, який сидів на тому боці столика над алебастровою армією, несхвально піджав губи. І переставив важку кінноту.

— Серйозна помилка,— сказав Тиріон. Він уже в такій ситуації бував.

— Атож,— мовив худий. У відповідь він переставив свою важку кінноту. Кілька швидких ходів — і зрештою худий, посміхнувшись, мовив: — Смерть, друже мій.

Здоровань сердито подивився на дошку, а потім підвівся і проричав щось своєю мовою. Його суперник розсміявся.

— Та годі. Від карлика не так уже й смердить,— сказав він, жестом кличучи Тиріона до порожнього крісла.— Сідай, коротуне. Клади срібло на стіл — і подивимося, чи так уже добре ти граєш у цю гру.

«Яку саме гру?» — кортіло перепитати Тиріонові. Він заліз на крісло.

— Я значно краще граю на повний живіт і з кубком вина в руці.

Худий послужливо озирнувся й гукнув до юної рабині, щоб принесла поїсти й випити.

— Шляхетний Каво Ногарис,— заговорив Гальдон,— працює тут, у Селорисі, митником. Я ще ніколи не перемагав його в сивас.

Тиріон усе зрозумів.

— Можливо, мені пощастить більше.

Розкривши гаманець, він поряд з дошкою почав викладати стосиком срібні монети, допоки Каво не всміхнувся.

Поки вони розставляли з двох боків ширми свої фігури, Гальдон промовив:

— Які новини з пониззя річки? Війна буде?

Каво знизав плечима.

— Юнкайці того й хочуть. Вони себе називають «мудрим панством». Щодо мудрості не знаю, а от хитрості їм точно не бракує, їхній посол привіз нам скрині золота й коштовного каміння та двісті рабів — розквітлих дівчат і гладкошкірих хлопчиків, навчених мистецтва сімох стогонів. Подейкують, бенкети в нього незабутні, а хабарі — щедрі.

— Юнкайці підкупили ваших тріархів?

— Тільки Найесоса,— сказав Каво, забираючи ширму й вивчаючи розташування Тиріонового війська.— Малако, може, старий і беззубий, але він і досі тигр, а Доніфоса не переоберуть тріархом. Місто жадає війни.

— Чому? — запитав Тиріон.— До Міріна звідси багато льє морем. Чим ота мила дівчинка-королева образила Старий Волантис?

— Мила? — розсміявся Каво.— Навіть якщо тільки половина пліток з Невільничої бухти — правда, ця дівчинка — чудовисько. Кажуть, вона жадає крові, а як хто висловиться проти неї, довго вмиратиме на палі. Кажуть, вона — чаклунка, яка годує своїх драконів м’ясом немовлят; клятвопорушниця, яка глузує з богів, ламає мирні угоди, залякує послів і зраджує тих, хто їй віддано служив. Кажуть, її хіть неможливо втамувати — вона злягається з чоловіками, жінками, євнухами, навіть собаками і дітьми, і горе коханцю, який її не задовольнить. Вона віддає чоловікам своє тіло, щоб узяти в неволю їхні душі.

«От і добре,— подумав Тиріон.— Якщо вона віддасть мені своє тіло, може забирати мою душу — малу й миршаву».

— Кажуть,— мовив Гальдон.— Хто каже — работоргівці, вигнанці з Астапора й Міріна. Це все наклеп.

— Найкращий наклеп завжди присмачений правдою,— мовив Каво,— а справжній гріх цієї дівчини незаперечний. Зарозуміла дитина вирішила зруйнувати работоргівлю, але ця торгівля ніколи не обмежувалася Невільничою бухтою. Це тільки частина моря торгівлі по всьому світу, а королева драконів каламутить воду. Панство давньої крові не може спокійно спати за Чорною стіною, дослухаючись, як раби на кухні гострять довгі ножі. Раби вирощують для нас хліб, прибирають вулиці, вчать дітей. Вартують мури, веслують на галерах, воюють у наших війнах. А тепер, дивлячись на схід, вони там бачать цю сяйливу юну королеву, цю ламальницю ланців. Давня кров такого не терпітиме. Біднота теж її ненавидить. Навіть найгірший жебрак вищий за раба. А ця королева драконів відбирає в нього цю єдину втіху.

Тиріон пересунув своїх списників. Каво відповів своєю легкою кавалерією. Тиріон на одну клітинку переставив своїх арбалетників і мовив:

— Червоний жрець отам, надворі, здається, переконаний, що Волантису слід воювати за срібну королеву, а не проти неї.

— Червоним жерцям ліпше притримати язика,— сказав Каво Ногарис.— Уже були сутички між їхніми послідовниками й шанувальниками інших богів. Проповіді Бенеро на ньому ж і окошаться.

— Які проповіді? — запитав карлик, крутячи в руках свою піхоту.

— У Волантисі,— махнув рукою волантисянин,— щоночі на площі перед храмом збираються тисячі рабів і вільновідпущеників, щоб слухати крикливі промови Бенеро про криваві зірки й вогненний меч, який очистить світ. Бенеро запевняє, що Волантис згорить, якщо тріархи здіймуть зброю