Назустрiч зорям - Володимир Іванович Савченко
Так ось про заморожування… Ця наївна вигадка середньовічного медика тепер теж набула наукового смислу. Ви знаєте про анабіоз, Німайєр? Його відкрив Левенгук у 1701 році. Це загальмування життєвих процесів за допомогою холоду або, в інших випадках, висушування. Адже холод і відсутність вологи значно сповільнюють усі хімічні й біологічні реакції. Вчені вже давно здійснили анабіоз риб і кажанів: холод не вбиває їх, а, навпаки, зберігає. Звичайно, помірний холод… Анабіоз — це по суті подовжена клінічна смерть. Справа в тому, що людина чи тварина помирають не відразу після того, як зупинилось серце або припинилося дихання. Минула війна дала можливість медикам глибоко дослідити клінічну смерть. Деяких тяжкопоранених пощастило повернути до життя навіть через кілька хвилин після зупинки серця, причому, візьміть до уваги, це були смертельно поранені. Ви фізик і, може, не знаєте…
— Я чув про це, — схилив голову Німайєр.
— Слово «смерть», безперечно, втрачає своє страшне значення, коли до нього додається цей медичний епітет «клінічна». Справді, існує немало проміжних етапів між життям і смертю: сон, летаргія, анабіоз, під час яких життєві процеси в людському організмі уповільнюються. Всім цим я й займався в останні роки. Щоб максимально загальмувати життєдіяльність організму, треба довести анабіоз до його межі — стану клінічної смерті. Мені це вдалося. Спочатку я робив досліди на жабах, кроликах, морських свинках, більшість з яких загинули. Згодом, встановивши закономірності й режим охолодження, я наважився «умертвити» на деякий час свою мавпочку — шимпанзе Мімі.
— О, я бачив її! — вигукнув Німайєр. — Вона весела, стрибає по стільцях і канючить цукор…
— Це так! — перебив його торжествуючий Берн. — Але Мімі чотири місяці пролежала охолоджена майже до нуля і оточена контрольними приладами.
Берн нервовим рухом узяв нову сигарету і вів далі:
— Нарешті був здійснений найважливіший і найнеобхідніший дослід: я піддав граничному анабіозу самого себе. Це було в минулому ропі. Пам’ятаєте, в той час говорили, що професор Берн тяжко хворий? Я був більш ніж хворий, — я був мертвий цілих шість місяців. І ви знаєте, Німайєре, це дуже своєрідне відчуття, якщо так можна назвати відсутність будь-яких відчуттів? У звичайному сні ми хоч і сповільнено, але все-таки сприймаємо ритм часу, — в даному разі цього нема. Я відчув щось на зразок непритомності від наркозу. Потім настали тиша й морок. І знову повернення до життя. По той бік не було нічого…
Берн сидів витягнувши ноги і заклавши за голову худорляві загорілі руки. Очі його за склом окулярів дивилися задумливо.
— Сонце… Яскрава кулька, що ледве-ледве освітлює куточок безмежного чорного простору. Навколо нього — кульки, ще менші і холодніші. Життя на них цілком залежить від Сонця… І ось на одній з таких кульок з’являється людство — племена мислячих тварин. Як воно виникло? Про це склали багато легенд і гіпотез.
Безперечно одно: для народження людства потрібен був величезний катаклізм — геологічний струс на нашій планеті, який би змінив умови життя вищих тварин — і мавп. Усі одностайно твердять, що таким катаклізмом було зледеніння. Різке похолодання в північній півкулі, оскудіння рослинної їжі примусило вищих мавп узяти в руки камінь і палицю, щоб добувати м’ясо, примусило пристосуватися до праці і полюбити вогонь.
— Це справедливо, — підтримав Німайєр.
— Як же виникли льодовики? Чому колись ця пустиня і навіть Сахара не були пустинями і в них бурхливо розвивалося рослинне й тваринне життя? Є тільки одна логічна гіпотеза — вона пов’язує льодовиковий період з прецесією земної осі. Як і в будь-якої неідеальної а дзиґи, вісь обертання Землі прецесує, тобто поволі, дуже поволі описує кола: один оберт протягом двадцяти шести тисяч років. От погляньте, — професор сірником накреслив на піску еліпс, маленьке сонце в його фокусі і кульку з похилою віссю — Землю. — Нахил земної осі до осі екліптики [1], як ви знаєте, двадцять три з половиною градуси. І от земна вісь описує в просторі конус з таким центральним кутом… Пробачте, що я говорю вам про давно відоме, Німайєре, але для мене все це дуже дороге. Справа, звичайно, не в осі, якої Земля не має. Протягом тисячоліть відбуваються зміни положень Землі відносно Сонця — от що важливо!
Сорок тисяч років тому Сонце було більш звернене до південної півкулі, а нашу північну вкривав лід. У різних місцях — найімовірніше в Центральній Азії — виникли племена людиноподібних мавп, які суворою геофізичною необхідністю поступово об’єднувалися в колективи. Протягом цього циклу прецесії з’явилися перші культури. Потім, коли через тринадцять тисяч років північна і південна півкулі помінялися місцями відносно Сонця, деякі племена з’явилися і в південній півкулі.
Наступне обледеніння в північній півкулі почнеться через дванадцять-тринадцять тисячоліть. Тепер людство незрівнянно сильніше і може справитися з цією небезпекою… якщо воно до того часу ще існуватиме. Але я певен: його вже тоді не буде. Ми швидко, наскільки дозволяє наша сучасна наука, йдемо до власної загибелі… Я пережив дві світові війни: першу як солдат і другу в Майданеку. Я був присутній під час випробування атомних та водневих бомб і все-таки не можу уявити, якою буде третя світова війна. Це жахливо!.. Але ще жахливіші люди, що з науковою точністю твердять: війна почнеться через стільки-то місяців. Масовий атомний удар по великих промислових центрах противника. Велетенські радіоактивні пустині. Це кажуть учені! Більше того, вони обчислюють, як забезпечити найефективніше зараження радіацією ґрунту, води, повітря. Нещодавно я ознайомився з науковою роботою одного американця. В ній доводиться, що для максимального викидання радіоактивного ґрунту атомний снаряд повинен заглибитися в землю не менше як на п’ятдесят футів. Науковий кошмар! — Берн схопився за голову і зірвався на ноги.
Сонце вже сіло, і настала
