Назустрiч зорям - Володимир Іванович Савченко

диск Найближчої швидко поринав у жовто-червоні зазублини обрію. Разом з ним зникали за скелями яскраві цятки зірок. Процедура заходу зайняла не більше півхвилини. Деякий час світло відбивалося од нерухомо повислого у височині корпусу зорельота. Потім чорна порожнеча поглинула і його.

— Дивись, Сандро, — не озираючись кивнув Новак, — онде Сонце. Трохи нижче від «Фотона-2», бачиш?

— Бачу…

Кілька хвилин вони стежили за неяскравою жовтуватою зірочкою, що швидко пливла по склу ілюмінатора. У кабіні розвідувальної ракети було темно; хотілося мовчати.

Клацнув короткий звук, освітився екран. На ньому з явилося збуджене обличчя Патріка Лоу, чергового в зорельоті:

— Капітане! Вони знову щось повідомляли про нас… Пощастило записати. Передаю вам через сповільнювач.

Екран кілька разів мигнув. Затремтіли розпливчасті, лінії, потім почали з’являтися і зникати, швидкі, мов спалахи, зображення. Антон Новак і Сандро Рід, затамувавши подих, впилися очима в екран.

Он їх розвідувальна ракета. Вона поволі падає в магнітному полі на поверхню Дивної планети… Двоє людей припали до скелі. Їх напружені пози зараз здаються безглуздими… Майнули якісь спрощені і незрозумілі, мабуть, символічні зображення. Раптом (Новак здригнувся від несподіванки) з екрана до нього наблизилося його довгообразе обличчя, спотворене гримасою. Лице смішно витяглося, потім скоротилося, наче м’яч, на який наступили ногою. Сандро пирснув, давлячись сміхом.

— Це вчора, коли їх «ракетка» спікірувала прямо на мене, — пробурмотів Новак. — Я підвів голову… Ага, ось і ти!

Так, це була голова Сандро Ріда в прозорому ковпаці скафандра. Тепер уже сміявся Новак: риси обличчя Сандро були карикатурно спотворені… На екрані спалахнуло нове зображення. Троє людей, Максим Лихо, Патрік Лоу і Юлій Торрена, різко нахилившись уперед і набік, йшли по поверхні планети. Знову замелькали символи. Згодом з екрана вилетіла «ракетка». Новак і Рід ясно побачили чотири гострі виступи на носі, густі ребристі смуги вздовж сигароподібного фюзеляжу, що закінчувався трьома пласкими відростками, схожими на стабілізатор бомби великого калібру… «Ракетка» зникла. Натомість з темряви забіліло зосереджене обличчя Ло Вея: вузькі очі дивилися уважно, скуйовджене волосся падало на чоло прямими жорсткими пасмами. Потім екран погас.

— Але ж Ло Вей не опускався на планету! — вигукнув Сандро. — Як же це так?..

— Значить, вони стежать і за зорельотом. Ло Вей неодноразово виходив назовні, перевіряв рефлектори.

— Стежать… — похмуро пробурмотів Сандро. — Чому ж вони самі не показуються? Бояться нас, чи що? Де вони? Які вони? Чому вони в цих візеозв’язках не показують себе? Самі тільки «ракетки»… Скажи, Антоне, ви і під час першої експедиції не бачили їх?

— Ні. Були лише «ракетки». А втім, тоді ці літальні апарати скоріше нагадували швидкісні літаки, ніж ракети. Вони мали крила і літали, спираючись на атмосферу… Так-так, тоді була тут атмосфера, що складалася в основному з інертних газів. Ми бачили красиві переливчасті червоно-зелені заходи і сходи Найближчої. Куди поділася атмосфера за якихось двадцять років — не збагну.

— Інертні гази? Гм, вони не могли сполучитися з ґрунтом… Скажи, а того разу ви не пробували посадити або збити ці «ракетки»?

Помовчавши, Новак сказав глухо:

— Пробували… Через цю витівку загинули Петро Славський і Ганна. Вони піднялися на вертольоті, щоб розвісити металеву сітку. «Ракетки» розбили гвинт вертольота…

— Антоне… — Сандро вагався. — Скажи, ти дуже любив її, Ганну? — Новак поворухнувся в темряві, але нічого не відповів. Сандро зніяковів: — Пробач, Антоне, я здуру спитав. Я ж ще нікого не любив, розумієш?

У цю мить півторагодинна ніч скінчилася. Найближча випурхнула з-за обрію. І відразу крізь ілюмінатор, розташований на протилежній стіні, в кабіну ринув прожекторний сніп світла. Він вихопив з темряви дві постаті в кріслах. Одна з них була кремезна, з міцно посадженою на широких плечах, задумливо схиленою головою, коротке сиве волосся лягало хвилями, очі глибоко запали, оточені чорними тінями від надбрів’їв. Друга — по-юнацькому струнка — відкинулася в кріслі; світло ясно окреслило профіль: крутий лоб, тонкий, трохи горбоватий ніс, м’які лінії губ і підборіддя. Яскраве проміння висікло з тьми частину пульта з приладами, стойку з напівпрозорими незграбними фігурами скафандрів, низ стіни, обшитої шкірою.

Скелі запалали веселковим сяйвом. Новак труснув головою і підвівся.

— Пора, Малий! Збирайся, підемо шукати мінерали. — Він скуйовдив чорні кучері на голові Сандро. — Ех, ти! Хіба можна любити «не дуже»?

2

Планета оберталася навколо своєї осі так швидко, що біля екватора відцентрова сила майже врівноважувала тяжіння. В середніх широтах, де зробила посадку розвідувальна ракета, це викликало своєрідний гравітаційний ефект; стояти на поверхні планети можна було, тільки нахилившись у бік полюса під кутом градусів п’ятдесят… Новак і Рід видиралися по скелястій рівнині, що здибилася аж до обрію суцільною кам’яною стіною. Під час невправних стрибків з каменя на камінь у сумках перекочувалися відбиті зразки порід.

У ковпаці Новака блимнув виклик зорельота.

— Капітане! — почув він співучий голос Ло Вея. — Ви чуєте мене? У нас виникла ідея… Ви чуєте?

— Чую. Ну й що?

— Ми хочемо на тих самих хвилях, на яких приймали передачі цих істот, відправити свою візеоінформацію. Може, це допоможе встановити з ними зв’язок?

— Розумію. Що ж ви збираєтесь передавати?

— Про Сонячну систему, про її місце у Всесвіті, про Землю, про її людей, про наші будови, про наукові дослідження… Торрена пропонує показати їм наше мистецтво. Звичайно, доведеться передавати все в дуже прискореному темпі, інакше вони не сприймуть.

— Так… — Новак замислившись зупинився, тримаючись за край скелі. — Інформацію про Сонячну систему і її координати передавати не слід. А про все інше — спробуйте.

— Чому, Антоне? — втрутився в розмову Сандро — Треба ж повідомити їх, звідки ми тут узялися!

— Ні, не треба, — відрубав Новак. — Ми ще не знаємо, хто вони такі… Ло Вей, про мистецтво, мабуть, теж не варто передавати. Не зрозуміють…