Назустрiч зорям - Володимир Іванович Савченко

осінь. Листя рябіло на деревах найрізноманітнішими кольорами: зелений чергувався з червоним, оранжевий з жовтим. Увагу Берна привернули стрункі дерева з мідно-червоною корою, їх листя вирізнялося серед інших свіжим темно-зеленим забарвленням. Професор підійшов ближче — дерева нагадували сосну, тільки замість голок стирчали жорсткі, гострі, як осока, листочки, що пахли хвоєю.

Ліс поступово оживав. Зашелестів у верховіттях дерев вітерець, розганяючи залишки туману. Над лісом піднялося сонце. Це було звичайне, не старіюче в своєму сліпучому блиску світило. Воно зовсім не змінилося за сто вісімдесят століть.

Професор ішов спотикаючись об коріння і щохвилини поправляючи окуляри, що падали з перенісся під час поштовхів. Несподівано почувся тріск гілок і звуки, які нагадували хрокання. З-за дерева з’явився коричневий тулуб звіра з конусоподібною головою. «Кабан, — визначив Берн. — Але не такий, як раніше, — над рилом гострий ріг». Кабан помітив Берна, на мить завмер, потім з виском кинувся за дерево. «Ого! Злякався людини», — здивовано глянув йому вслід професор. І раптом серце його збилося з ритму: на сіруватому від роси моху виразно виднілися вологі темні сліди. Це були відбитки босої ступні людини!

Професор схилився над слідом. Він був плаский, відбиток великого пальця лежав трохи далі за інші. Невже він і в цьому мав рацію? Тут нещодавно проходила людина. Берн забув про все і, нахилившись, щоб краще бачити відбитки, пішов по сліду. «Тут живуть люди, і судячи з того, як їх бояться кабани, сильні і спритні».

…Зустріч була несподіваною. Сліди привели на галявину. Тут Берн спочатку почув гортанні, різкі вигуки, а потім побачив кілька істот, вкритих сіро-жовтою шерстю. Істоти згорбившись стояли біля дерев і трималися руками за віти. Вони дивилися й бік професора. Берн зупинився і, забувши про обережність, впився очима в двоногих. Безперечно, це були людиноподібні мавпи: п’ятипалі руки, низькі лоби з навчаючими крутими надбрів’ями, виступаючі вперед під маленьким носом щелепи. На плечах у двох з них він помітив якісь накидки з шкур.

Значить, так і сталося. Берн раптом відчув тоскну самотність. Цикл замкнувся: те, що було десятки тисячоліть тому, знову повернулося…

В цей час одна з людиноподібних мавп щось крикнула і попрямувала до Берна. Окрик прозвучав владно.

В руці мавпа тримала важку сукувату дубину. Інші рушили за нею. Це, очевидно, був вожак. Тільки тепер Берн зрозумів, яка небезпека загрожує йому. Людиноподібні мавпи пересувалися незграбно, але досить швидко, кульгаючи на напівзігнутих ногах. Професор випустив з пістолета у повітря всю обойму і, пересвідчившись, що це не справило враження, кинувся тікати в ліс.

Це була його помилка. Якби він біг по відкритій місцевості, навряд чи людиноподібні мавпи змогли б наздогнати його на своїх ще погано пристосованих для прямого ходіння ногах. Але в лісі перевага була на їх боці. З різкими, торжествуючими вигуками вони перебігали від дерева до дерева, чіпляючись за гілки і відштовхуючись од них руками. Деякі, розгойдуючись на вітах, робили велетенські стрибки. Попереду біг вожак з палицею.

Професор почув позаду себе радісні крики розлютований людиноподібних мавп, що наздоганяли його. «Це схоже на лінчування, — чомусь промайнуло в голові. — Не треба тікати: того, що тікає, завжди б’ють…» Серце калатало, обличчя вкрилося потом, ноги наче хто понабивав ватою. Раптом страх зник, його витіснила нещадна ясна думка: «Навіщо тікати? Від кого рятуватися? Експеримент закінчено…» Він зупинився і, обхопивши руками стовбур дерева, повернувся обличчям до переслідувачів.

Першим клишаво біг вожак. Він розмахував над головою своєю дубиною. Професор бачив його маленькі, сповнені люті й боязні очиці з червоними волохатими повіками і вищирені зуби. Шкура на лівому плечі була в нього обсмалена. «Отже, вогонь їм уже відомий», — поспішно відзначив Берн. Вожак, підбігши, закричав і, розмахнувшись, ударив професора дубиною по голові. Страшний удар повалив людину на землю і залляв обличчя кров’ю. Свідомість на мить потьмарилася, потім Берн побачив людиноподібних мавп, що збігалися до цього, вожака, який підняв дубину для останнього удару, і щось сріблясте, блискотливе в синьому небі.

«І все-таки людство відроджується», — подумав професор за мить до того, як ще один удар дубиною позбавив його здатності мислити…

Через кілька днів у «Вістях Союзу Комуністичних Республік» було опубліковано повідомлення:

«12 вересня 19879 року ЕЗЛ (Ери Звільненого Людства — Прим. авт.) в азіатському заповіднику на території колишньої пустині Гобі знайдено пораненого чоловіка. В непритомному стані його доставлено на швидкісному іонольоті в найближчий Інститут Відновлення Життя. Зараз він ще не опритомнів, але його життя поза небезпекою.

За будовою черепа і нервової системи, а також залишками одягу цю людину можна віднести до перших віків нашої Ери. Як людина того часу при порівняно низькому рівні науки й техніки тієї епохи змогла зберегти своє життя понад вісімнадцять тисячоліть, поки що лишається нез’ясованим. Спеціальна експедиція Академії провадить енергійні розшуки і розслідування в заповіднику.

Як відомо, вже кілька поколінь учених-біологів провадять у заповіднику Гобі експериментальну роботу по перевірці правильності гіпотез про походження людини і людського колективу. їм пощастило вивести породу людиноподібних мавп, які за рівнем розвитку є проміжною ланкою між людиноподібними мавпами і пітекантропами, що жили сотні тисяч років тому. Одно з племен людиноподібних мавп жило поблизу тих місць, де було знайдено Людину Минулого. Мабуть, саме зустріч з цим племенем і закінчилася так трагічно для цієї людини.

Палеонтологічній секції надалі треба посилити нагляд за заповідниками. Особливу увагу слід звернути на те, щоб людиноподібні мавпи не використовувала знаряддя праці як знаряддя вбивства. Це може шкідливо вплинути на формування їх мислення.

«ПРЕЗИДІЯ ВСЕСВІТНЬОЇ АКАДЕМІЇ» ДИВНА ПЛАНЕТА

1

Косматий палаючий