Назустрiч зорям - Володимир Іванович Савченко
Професор уже заспокоївся і говорив задумливо, майже без інтонацій. Але від його байдужого тону у Німайєра, незважаючи на жару, по тілу бігали мурашки.
— Ядерні бомби, мабуть, усе-таки не спопелять планету. Та це й необов’язково: вони вкрай наситять атмосферу Землі радіоактивністю. А ви ж знаєте, як впливає радіація на дітородіння. Уцілілі залишки людства протягом кількох поколінь виродяться в дегенератів, не здатних боротися з незгодами життя, що на той час стане надзвичайно складним. Можливо, люди встигнуть винайти ще досконаліші і витонченіші засоби самовбивства. І чим пізніше почнеться третя загальна бойня, тим вона буде страшнішою. Тоді на час закінчення чергового Ц циклу на нашій космічній кульці не залишиться мислячих істот.
Професор простягнув руки назустріч мертвим піскам.
— Довго обертатиметься навколо Сонця планета, і буде на ній порожньо й тихо, як у цій пустині. Корозія і знищить залізо, будівлі розпадуться. Потім насуне нове зледеніння, товща льодів, мов губка, зітре з лиця планети мертві рештки нашої нещасливої цивілізації… Все! Земля очиститься і буде готова прийняти на себе нове людство. Зараз ми, люди, страшенно гальмуємо розвиток усіх тварин: ми тіснимо їх, винищуємо навіть рідкісні породи… Коли людство зникне, звільнений тваринний світ почне і бурхливо розвиватись не тільки кількісно, але й якісно. На час нового зледеніння вищі мавпи будуть досить підготовленими до того, щоб почати мислити. Так має з’явилися нове людство. Можливо, воно буде щасливіше за наше.
— Пробачте, професоре! — вигукнув Німайєр. — Але ж на землі живуть не тільки божевільні й самовбивці!
— Це правда, — гірко посміхнувся Берн. — Але один божевільний може наробити стільки лиха, що й тисячі мудреців не врятують. От я й хочу пересвідчитися, чи справді на Землі з’явиться нове людство. Реле часу в моїй установці, — Берн кивнув у бік шахти, — містить радіоактивний ізотоп вуглецю з періодом напіврозпаду близько восьми тисяч років. Реле спрацює тільки через сто вісімдесят століть: до того часу радіація ізотопу зменшиться настільки, що листочки електроскопа зійдуться і замкнуть коло. Ця мертва пустиня тоді вже знову перетвориться на квітучі субтропіки, і тут будуть найсприятливіші умови для життя нових людиноподібних мавп.
Німайєр схопився з місця І схвильовано промовив:
— Гаразд, палії війни — божевільні. А ви? Ваш намір? Ви хочете заморозити себе на вісімнадцять тисяч років?
— Ну навіщо ж так просто «заморозити», — спокійно заперечив Берн. — Тут цілий комплекс оборотної смерті: охолодження, усиплення, антибіотики…
— Але ж це самовбивство! — вигукнув Німайєр — Ви мене не переконаєте. Ще не пізно…
— Ні. Риск тут не більший, ніж при будь-якому складному експерименті… Ви ж чули, як років сорок тому в сибірській тундрі з шару вічної мерзлоти витягли труп мамонта. М’ясо тварини так добре збереглося, що його охоче їли собаки. Якщо труп мамонта лишився свіжим протягом десятків тисяч років у випадкових природних умовах, то чому я не зможу зберегти себе в науково розрахованих і перевірених? А ваші напівпровідникові термоелементи найновішого типу дозволять надійно і просто перетворити тепло в електричний струм і заодно дадуть ще й охолодження. Думаю, що вони не підведуть мене протягом цих вісімнадцяти тисяч років, га?
Німайєр знизав плечима.
— Термоелементи, звичайно, не підведуть. Це надзвичайно прості прилади, та й умови в шахті для них якнайсприятливіші: незначні коливання температури, відсутність вологи… Можна з певністю сказати, що вони витримають цей строк не гірше за мамонта. Ну, а решта приладів? Якщо протягом вісімнадцяти тисячоліть зламається хоч один…
Берн розправив плечі і потягнувся.
— Іншим приладам не доведеться витримувати такий величезний строк. Вони спрацюють тільки двічі: завтра вранці і через сто вісімдесят століть, на початку наступного циклу життя на земній планеті. Решту часу вони, законсервовані разом зі мною в камері, не діятимуть.
— Скажіть, професоре, ви… все ще переконані, що наше людство загине?
— В це страшно повірити, — задумливо сказав Берн. — Але ж я не тільки вчений, а й людина. Мені хочеться подивитися самому… Ну, давайте спати, завтра в нас багато роботи.
Німайєр, незважаючи на втому, погано спав цієї ночі. Чи то від жари, чи то під враженням розповіді професора його уява була збуджена і сон не приходив. Ледве перші промені сонця впали на намет, він, полегшено зітхнувши, встав. Бери, що лежав поруч, відразу ж розплющив очі.
— Почнемо?
З прохолодної глибини шахти видно було шматочок синього-синього неба. Внизу вузький стовбур шахт и розширювався. Тут, у ніші, стояла установка, яку Берн з Німайєром монтували останніми днями. До неї з піщаних стін шахти підходили товсті кабелі від термоелементів.
Берн востаннє перевірив роботу всіх приладів у камері. Німайєр за його вказівкою видовбав угорі шахти невелику заглибину, заклав у неї заряд і протягнув проводи в камеру. Всі готування були закінчені, і вчені вибралися на поверхню. Професор закурив сигарету і поглянув навколо.
— Сьогодні пустиня має чудовий вигляд, правда ж? Ну от, дорогий мій помічнику, здається, все. Через кілька годин я на деякий час зупиню своє життя — це буде те, що ви не зовсім дотепно назвали самовбивством. Дивіться на речі просто. Життя, ця загадкова штука, смислу якої безперервно шукають, — тільки короткий штрих на безмежній стрічці часу. То нехай моє життя складатиметься з двох «штрихів»… Ну, скажіть же що-небудь на прощання, — ми з вами дуже рідко розмовляли «просто так».
Німайєр закусив губу, помовчав.
— Я, далебі, не знаю… Що я скажу? Мені й досі не віриться, що ви підете на це. Я боюсь вірити.
— Гм! От ви трохи й заспокоїли мене, — посміхнувся Берн. — Коли хтось за тебе хвилюється, не так страшно. Не будемо довго прощатися, щоб не засмучувати один одного. Коли повернетесь, інсценуйте катастрофу вертольота, як ми вирішили. Самі розумієте, таємниця
