Назустрiч зорям - Володимир Іванович Савченко

записи. Буде дуже шкода, якщо ніхто не взнає про мої відкриття. Аби тільки вчені побачили мою працю, тоді життя мало б смисл — не жаль і вмерти. Ні, кривлю душею, вмерти жаль, боюсь не тільки за працю. Дуже хочеться ще раз побачити Батьківщину, зелені поля, московські вулиці, привітні людські обличчя…

31. 7. 78. Входжу в Сонячну систему. Бачу маленький, але сліпучо-яскравий диск Сонця. Воно вже трохи нагріває ракету.

2. 8. 78. Добре видно Землю, яскраву голубувату зорю. Дивлюсь і не можу намилуватися.

3. 8. 78. Земля затулила півнеба. Швидкість сім кілометрів за секунду, йду на зниження.

3. Фініш

З тунелю на привокзальну площу виливалися потоки людей і струмочками розтікалися по московських вулицях.

— Чи не скажете, Інститут космонавтики міститься там, де й раніше?

— Їдьте на метро до станції Ціолковської.

— А де це станція Ціолковська?

— Хіба ви вперше в Москві?

— Ні, я був… давно. Пробачте, зараз який рік?

— П’ятниця. Ах, рік? Ви питаєте, який рік?!

— Так, рік.

— Гм… Зараз 1989 рік.

— Дякую, я так і думав.

Чоловік у синьому комбінезоні, з худим обличчям і сивою гривою волосся пішов собі далі, а здивований юнак довго дивився йому вслід, потім глянув на годинника і заквапився в своїх справах.

Ільїн прибув на Землю лише кілька годин тому. Він посадив ракету на підмосковне водоймище. Над прісноводним морем ледве-ледве починало світати. Коли ракета зупинилася, настала тиша і все ще оглушений Ільїн визирнув з люка, в обличчя йому пахнуло вологою передранковою свіжістю. Над водою стояв туман, на березі в похмурому лісі щебетали пташки. Потім здалеку донісся трубний звук, Ільїн пізнав давно забутий сигнал електрички.

Спав ліс, спало озеро. Ніхто не зустрічав мандрівника, що встановив рекорд швидкості і дальності. Ільїн не міг чекати, поки люди прокинуться. Що станеться з ракетою, нікуди вона не дінеться! Берег був близько, Ільїн легко доплив до нього, через комиші, болотисту галявинку дістався до лісу. За годину він вийшов на залізничне полотно… І ось він у Москві. А в Москві минуло не мало, не багато — дванадцять років. Куди ж тепер? Додому — до Юлі. Але ж для Юлі теж минуло дванадцять років. Скажімо, рік вона чекала… а потім? Ні, так починати важко. Краще відразу йти до товаришів, в інститут.

А для чого? Про нього вже забули, його політ — прикра неприємність в історії космонавтики. Те, що не пощастило зробити йому, мабуть, уже давно здійснили інші. Його товариші вже облетіли навколо Марса, висадилися там, на Венері та інших планетах Сонячної системи. Він відстав на цілих дванадцять років. Закони відносності зле пожартували з нього. Тепер він — другий Ріп Ван-Вінкль. Той проспав двадцять років у горах, а Ільїн втратив дванадцять років у міжзоряному просторі. Його поява, звичайно, буде сенсацією… Але хіба приємно бути пустою сенсацією?

Ільїн зайшов у скверик, сів на лавочку і замислився. Навколо вирувало гомінливе, напружене життя столиці. Суцільним потоком у кілька рядів мчали автомобілі, поспішали, обганяючи одне одного, робітники, службовці, школярі…

«Дурниця! — Ільїн рішуче встав. — Який там Ріп Ван-Вінкль! Він же не спав, він працював. Його знімки, виміри, каталоги цікаві і важливі для науки. А політ на граничній швидкості, спостереження над відносністю простору і часу? А сама можливість здійснення такого польоту? Невідомо, чи знають про все це вчені».

Ільїн зупинився у вестибюлі біля схеми лінії метро. Станцій стало за ці роки набагато більше. Ага, ось і Ціолковська, наступна за Пантеоном. Не треба розпитувати, він знає, як їхати.

Коли Ільїн вийшов з метро, він побачив новий район. У 1977 році тут височіли пагорки, порослі рідким чагарником. А зараз у три сторони розбігалися широкі асфальтовані вулиці. Високі будинки, алеї вздовж тротуарів — як змінилася ця місцевість!

Одна з вулиць мала назву проспект Космонавтів. Ільїн прочитав напис на табличці. Мимоволі пришвидшуючи ходу, він попрямував липовою алеєю вздовж світлих, строгої архітектури будинків. Через два квартали шосе роздвоїлось, огинаючи скверик з невисокими деревами, і утворило просторий круглий майданчик.

За сквером височів білий будинок з колонами та величезним скляним куполом. Над колонами Ільїн прочитав:

«Центральний інститут космонавтики»

Ільїн зайшов усередину, піднявся широкими сходами. На площадці стояв бронзовий пам’ятник. Ільїн почав вдивлятися, і серце його застукало глухо й швидко. Він поволі, намагаючись не привертати нічиєї уваги, підійшов до пам’ятника зовсім близько.

На постаменті, що мав вигляд ракети, стояв він, Ільїн, точнісінько такий, який він був у день відльоту: в комбінезоні, без шапки, спокійне обличчя звернене до неба. Бронза й мармур сяяли в промінні сонця, яке лилося крізь скляний купол. На цоколі були викарбувані слова:

«Андрій Петрович Ільїн — піонер космосу.

1938–1977 рр.»

Кров ударила йому в обличчя. Щоб заспокоїтися, Ільїн почав лічити пульс… Отже, не забули. А він, дивак, думав… Ого, як б’ється серце — сто ударів за хвилину!.. Ну що ж, приємно поглянути на власний пам’ятник. Тільки дату, звичайно, доведеться виправити. В 1977 році він не вмер.

На другому поверсі Ільїн звернув у тихий, прохолодний коридор. На дверях висіли таблички: «Кафедра астронавігації», «Фізична лабораторія», «Кафедра реактивної техніки», «Кафедра радіотелеуправління»… Очевидно, в цьому будинку працювали не тільки дослідники, але вчилося й молоде покоління космонавтів. Такого інституту не?було дванадцять років тому. Зараз в аудиторіях було порожньо — літній час. Лише за одними дверима читали лекцію. Ільїн прислухався. Поважний, хриплуватий голос здавався йому знайомим.

— Сьогодні, друзі мої,