Назустрiч зорям - Володимир Іванович Савченко
20. 10. 77. Знову і знову думаю, що ж сталося з двигуном. Залізти в нього небезпечно — висока температура, занадто багато радіоактивних атомів. Треба виждати.
Отже, в мене був атомний нагрівник — урановий реактор нагрівав аміак. Якби збільшилась подача аміаку, запаси його вже давно скінчилися б. Значить, з подачею було все гаразд. Сталося щось з самим урановим реактором. Я не зміг ні виключити його, ні керувати ним. Реакція регулювалася рухливими стержнями з кадмію. Що коли вони зламалися? Тоді лавиноподібне наростання реакції — і атомний вибух. Так? Очевидно, гак. А якщо вони поламалися не зовсім, відломилася тільки частина? Тоді процес зміниться, але вибуху може й не бути. Що ж, це, здається, єдино можливий варіант.
23. 10. 77. Тіло не може летіти швидше за світло. Енергія не може передаватися із швидкістю, більшою за швидкість світла, — це основне положення теорії відносності. Але годину тому мені здалося, що я або збожеволів, або ж рішуче спростував Ейнштейна.
Останнім часом мені вже не вдавалося визначити швидкість за ефектом Допплера. Знайомі лінії в спектрі зникли, замість них у полі зору з’явилися невідомі лінії й смуги, І всі вони сповзали занадто швидко. Зараз вони вже не сповзають, але я все одно не можу знайти їх у таблицях. Тому я вирішив визначити швидкість ракети за рухом Сіріуса. Досі це зробити не вдавалося, бо зміщення його було дуже мале, та й швидкість весь час змінювалася, я міг одержати тільки середнє значення. Але в останні дні Сіріус помітно зсунувся, перетнув усе сузір’я Великого Пса і наблизився до Оріона. Я виміряв зміщення за добу і встановив, що ракета мчить із швидкістю близько сорока мільйонів кілометрів за секунду, тобто в сто тридцять три рази швидше, ніж світло!
24. 10. 77. Я не спростував теорії відносності, а швидше підтвердив її. Ану, спробую розтлумачити усе це самому собі з максимальною ясністю. Раніше я якось не дуже цікавився теорією Ейнштейна: сумлінно засвоїв усе те, що писалося з цього приводу у вузівських підручниках з фізики, і тільки. Вважав її дуже цікавою, вражаючою уяву, — але страшенно далекою від моєї конструкторської діяльності та й (ніде правди діти) дуже вже складною математично. Чи міг я думати, що колись мені доведеться зіткнутися з теорією відносності віч-на-віч!
Тепер треба в цьому як слід розібратися, щоб по можливості найточніше з’ясувати, що зі мною відбувається, і щоб від усього цього правді не збожеволіти.
Отже, почнемо. «Швидкість руху тіл у просторі не може збільшуватися безмежно, — твердить теорія відносності. — Будь-яке тіло, чи то ракета, чи ядерна частка, розігнана в прискорювачі, не зможе перевищити ту швидкість (хоч і величезну, але все-таки кінцеву), з якою мчать у простір хвилі світла, електромагнітних, гравітаційних, електростатичних полів». Ця швидкість з точністю до сотень кілометрів за секунду дорівнює 300 000 кілометрам за секунду. Як же в мене вийшло сорок мільйонів кілометрів за секунду?
Міркуємо далі. Якщо тіло не може обігнати світло, а тільки в крайньому разі наблизиться до цієї граничної швидкості, то повинні виникнути нові складні явища… Справді, за звичайними класичними уявленнями, з якою б швидкістю не рухалася моя ракета, щоб збільшити цю швидкість ще, скажімо, на 500 кілометрів за секунду, потрібна точнісінько така сама сила прискорення. А насправді же це не так. Пришвидшити рух ракети з 1000 кілометрів за секунду до 1500 порівняно легко, збільшити швидкість з 299 000 кілометрів за секунду до 299 500 кілометрів за секунду в тисячу разів важче. А збільшити швидкість з 299 500 кілометрів за секунду до 300 000 кілометрів за секунду зовсім неможливо.
Отже, в міру наближення до межі швидкостей тіло дедалі більше чинитиме опір силі, що його прискорює. Мовою механіки це означає: міра інерції тіла — його маса — починає різко збільшуватися. Отже, уявлення, що маса тіла постійна й незмінна, уявлення, на «непохитному» фундаменті якого була споруджена витончена будова класичної фізики, виявляється неправильним. Фундамент руйнується, а разом з ним руйнується і будова; просто кажучи, всі ті звичайні уявлення про масу, час, простір, якими люди користуються в повсякденному житті, тут, у ракеті, що летить на критичній межі швидкості, вже непридатні.
Час, як і маса, — виявляється, — не абсолютне й незмінне поняття, а відносне. Так-так, при тій швидкості, з якою зараз летить ракета, ритм часу тут зовсім не той, що на Землі. Всі фізичні явища: хід годинника, розпад урану, біологічні процеси в моєму тілі, — відбуваються значно повільніше. Поки я спостерігав процеси й події тільки в своєму невеличкому світі — ракеті, я цього не помічав та й не міг помітити. Але ось я поглянув на зовнішній світ у телескоп — і різниця виявилася приголомшлива.
Швидкість тіла, що знає кожен школяр, — це частка від ділення шляху, пройденого тілом, на час, за який шлях пройдено. І, визначаючи швидкість таким чином, нікому й на думку не спаде, що час може бути зовсім інший, а не той, який показують стрілки годинника. В мене ж саме так і вийшло.
Швидкість моєї ракети відносно зовнішнього світу, звичайно, не сорок мільйонів кілометрів за секунду, а просто дуже близька до швидкості світла, щось середнє між 299 000 кілометрів за секунду і 300 000 кілометрів за секунду. Це значить, що ритм часу в ракеті в сотні разів повільніший, ніж на Землі. Я ж узяв за основу вимірів відстані між зорями, обчислені на Землі, а час відлічував за годинником, укріпленим на пульті керування ракетою. Ось чому моє суб’єктивне визначення швидкості виявилося зовсім неправдоподібним…
Отже, все стає на свої місця. Так от вона, межа руху матерії, до якої ще
