Назустрiч зорям - Володимир Іванович Савченко

— Цілковитий порядок, — повільно і впевнено промовив довгов’язий естонець Браге.

А літній, з сивиною Рюмін, найповажніший з усіх, карбуючи кожен склад, сказав:

— Особисто я не виявив ніяких несправностей.

Ільїн посміхнувся. Рюмін обережний і педантичний, як завжди. «Все гаразд» — це занадто сміливо. «Не виявив несправностей» — вже напевно точніше.

Ільїн попросив прикурити. Рюмін хотів засвітити сірник, але це довго не вдавалося йому. Сірники ламалися, полум’я гасло. Ільїн із вдячністю подумав, що навіть цей суворий чоловік хвилюється за нього.

— Хвилюєтесь?

Але Рюмін не хотів признатися.

— Чому ж хвилюватися? Нібито все передбачено. З часом політ на Марс стане таким же звичайним, як поїздка в Крим на автомобілі. Правда, і з автомобілем бувають неприємності, трапляється.

О двадцятій годині п’ятдесят хвилин Ільїн сів біля пульта ракети. Захлопнулися герметичні люки. За ними лишилися зелений круг поля й по його краях море голів аж до обрію. Рівно о двадцять першій розкотисто прогриміли вибухи. Над площадкою здійнялася курява. Ракета, набираючи швидкість, ковзнула по башті вгору і блискавично злетіла в синє, швидко темніюче вечірнє небо. Чверть хвилини було видно червонуваті спалахи дюз. Потім усе зникло. Проводжаючі ще шукали очима в небі блискотливу цяточку, а ракета вже була далеко за обрієм.

Тимчасом біля передавача, затамувавши подих, сиділи члени комісії.

— Як почуваєте себе? Як двигун? — питав голова.

В навушниках звучав приглушений голос Ільїна:

— Все нормально. Стартова ракета вже відокремилася. Ввімкнув ланцюгову реакцію. Набираю прискорення. Почуваю себе добре. Звичайно, перевантаження дається взнаки.

— Де ви зараз? — спитав голова через кілька хвилин.

— Пролетів першу тисячу кілометрів. Швидкість — сім кілометрів за секунду. Механізми працюють чудово.

Поступово спадало напруження, яснішали обличчя, на них з’явилися посмішки.

— Отже, товариші, — зсунувши навушник з одного вуха, почав голова, — нас, здається, можна привітати з…

І раптом у навушниках щось тріснуло, стукнуло, загуділо. Голос Ільїна затремтів і завмер.

— В чому справа? — крикнув у мікрофон голова. — Ільїн, Ільїн, ви чуєте? Що сталося?

Минула томлива хвилина. Нарешті серед гулу інших звуків, що забивали голос Ільїна, почулися слова:

— Не можу визначити. Різко збільшилося перевантаження. Прискорення понаднормове. Двигун не виключається. Чекаю, доки закінчиться пальне.

Прийом став гіршати, довелося ввімкнути додаткові каскади. Люди, що завмерли біля передавача, мовчали, відчуваючи своє безсилля. Тільки голова безперервно питав:

— Ільїн, Ільїн, ви чуєте нас? Що з вами? Ільїн, Ільїн!..

Після страшенно довгої паузи долинув далекий, ледве чутний голос;

— Не розумію… Швидкість зростає. Зараз тридцять три кілометри за секунду. Напрям — на сузір’я Діви.

Довго ще параболічні антени Землі посилали в простір радіосигнали: «Ільїн, що з вами? Чи ви чуєте нас, Ільїн? Де ви, Ільїн?»

Ракета не відповідала.

25. 7. 77. 0 год. 10 хв. Вирішив вести щоденник спостережень. Що б не трапилося, я мушу працювати, поки живий.

Я вилетів з Землі 24 липня 1977 року о двадцять першій годині. Через дев’ять хвилин після старту ракета повинна була набрати потрібну швидкість і вийти на розрахункову трасу. Проте вже на шостій хвилині прискорення різко збільшилося. Мене втиснуло в сидіння так, що я мало не задихнувся, майже знепритомнів. І зараз ще болять груди і спина. На ліктях і потилиці 1 садна. Потім трохи полегшало, встановилося прискорення 40 метрів за секунду. Перевантаження зросло вчетверо, ненормальне. Відрегулювати двигун не вдалося, управління відказало. Довелося сидіти склавши руки і чекати, доки закінчиться пальне, а закінчитися воно мало на дев’ятій хвилині. Але сталося щось загадкове, незрозуміле. Двигун працює без зупинки вже три години, а прилади показують, що запаси аміаку майже не зменшилися. Дедалі з більшою швидкістю мене несе в простір у напрямі до сузір’я Діви. Я збився з еліпса на гіперболу. Якщо дивитися з півночі, траса на Марс лишилася ліворуч. Звернути на неї не вдається: не слухається руль, рульові двигуни теж відказали. Щосекунди чекаю атомного вибуху… Тоді кінець. Швидкість 440 кілометрів за секунду. Щось неймовірне. Записав цифру і сам не вірю. Відстань од Землі — понад два мільйони кілометрів, Вина зир аз менша, ніж відстань од нашої планети до Місяця.

25. 7. 77. 3 год. 00 хв. Весь час думаю; що ж сталося з двигуном? Витрата аміаку за шість годин дуже мізерна. Зовсім змінився режим роботи. Полум’я, що вилітає з дюз, набагато яскравіше за Сонце.

В мене на ракеті є атомний нагрівник — реактор. Його завдання — нагрівати аміак. Але після незрозумілої аварії температура різко зросла. І, можливо, інертне робоче тіло — аміак — перетворилося на ядерне пальне. Може, в реакторі виникли такі місцеві температури, які викликали синтез ядер гелію і водню, більше того: перетворення ядер азоту в ядра кремнію (такі реакції вже здійснені в лабораторіях). Якщо це справді так, запас пального в ракеті збільшиться в мільйони разів. І двигун зупиниться ще нескоро — в усякому разі він працюватиме доти, доки в кілька разів не зменшиться запас заряду урану в двигуні і ланцюгова реакція не припиниться сама по собі.

Чому ж відразу не стався атомний вибух? Очевидно, ввімкнулися чудові теплові реле, винайдені Сергійчуком. Вони, наскільки це було можливо, керували ланцюговою реакцією і зменшили подачу аміаку. Електричні автомати завжди вправніші і рішучіші за людину — вони ніколи не вагаються… А жаротривкий руль, очевидно, розплавився.

26. 7. 77. Учора о 23 год. 45 хв. перетнув орбіту Марса. Марс лишився по курсу ліворуч. Він відсвічував яскраво-червоним кольором точнісінько так, наче на нього