Назустрiч зорям - Володимир Іванович Савченко
— Камера розрахована на одного? — несподівано спитав Німайєр.
— Так, на одного… — обличчя Берна засвітилося вдячністю. — Я, здається, починаю шкодувати, що не переконав вас раніше, — професор став однією ногою на східці. — Через п’ять хвилин відійдіть од шахти! — його сива голова зникла в глибині стовбура.
Берн загвинтив за собою двері, переодягнувся в спеціальний скафандр з великою кількістю трубок і ліг на пластмасове ложе в підлозі камери, випресоване точно за обрисами його тіла. Поворушив тілом — ніде не давило. Перед обличчям на пульті спокійно світили сигнальні лампочки, доповідаючи про готовність приладів.
Професор намацав кнопку запальника і не поспішаючи натиснув її. Невеликий струс, звук у камеру не проник. Шахта засипана. Останнім рухом Берн увімкнув насоси охолодження і наркозу, поклав руку у відповідну заглибину ложа і, спрямувавши погляд на блискучу кульку в стелі камери, почав розмірено лічити секунди…
Німайєр побачив, як з гуркотом із шахти вилетів невеликий стовп піску й куряви. Камера Берна була тепер І похована під п’ятнадцятиметровим шаром землі… Німайєр поглянув навколо, і йому стало моторошно серед дикої, раптово притихлої пустині. Постоявши трохи, він повільно попрямував до вертольота.
Через п’ять днів Німайєр, добросовісно висадивши в повітря вертоліт, дістався до невеличкого монгольського містечка.
А ще через тиждень задули осінні вітри. Переганяючи піщані бархани з місця на місце, вони згладили всі сліди. Пісок, незліченний, як час, зарівняв останню стоянку експедиції Берна, і тепер це місце було, як і всі інші в пустині…
* * *З темряви повільно насувався тремтливий і розпливчастий зелений вогник. Коли він перестав тремтіти, Берн зрозумів, що це сигнальна лампочка радіоактивною реле. Воно спрацювало..
В голові прояснилося. Ліворуч Берн побачив опущені листочки електроскопа вікового годинника, — вони сто яли між цифрами «19» і «20». «Середина двадцятого тисячоліття», — мозок працював чітко, і Берн відчув отри мане хвилювання.
«Перевірити тіло». Він обережно поворушив руками, ногами, шиєю, закрив і відкрив рота. Тіло було слухняне, тільки права нога ще німіла. Мабуть, відлежав або так вплинула на неї температура, що дуже швидко підвищувалася. Берн зробив ще кілька енергійних рухів для розминки, потім встав. Оглянув прилади. Стрілки вольтметрів опустилися: очевидно, запаси енергії в акумуляторах до деякої міри вичерпалися під час розморожування. Берн перемкнув усі термобатареї на зарядку, — стрілки відразу здригнулися і пересунулись угору. І професор мимоволі згадав Німайєра: термоелементи не підвели. Від цього спогаду Берн відчув якусь дивну хворобливу роздвоєність: «Німайєра вже давно немає, нікого нема…»
Погляд упав на металеву кульку в стелі, вона була тьмяна і зовсім не блищала. Берна охопила нетерплячка: швидше вибратися нагору. Він ще раз оглянув вольтметри: акумулятори підзарядилися мало, але, якщо ввімкнути ще й термобатареї, енергії повинно вистачити для підйому на поверхню. Берн переодягнувся і через люк у стелі камери піднявся в ковпак, який сам автоматично відгвинчувався.
Увімкнув рубильник-коротко завили електродвигуни, набираючи оберти. Гвинт ковпака почав усвердлюватися в ґрунт. Підлога кабіни ледве відчутно здригнулася; Берн з полегшенням відчув, що ковпак рухається вгору…
Нарешті сухе скреготіння камінців об метал припинилося: ковпак вийшов на поверхню. Берн почав ключем відгвинчувати гайки дверей, вони піддавалися погано, і він подряпав собі пальці. Ось у щілину впало синювате, присмеркове світло. Ще кілька зусиль, і професор вийшов з ковпака.
Навколо, оповитий прохолодними вечірніми сутінками, стояв темний мовчазний ліс. Конус ковпака розвернув ґрунт поблизу коріння одного з дерев, могутній стовбур якого підносив високо в темніюче небо густу крону листя. Берну стало страшно, коли він подумав, що це дерево могло вирости на півметра лівіше… Він підійшов до дерева і обмацав його — ніздрювата кора змочила пальці вологою. «Що це за порода? Треба почекати до ранку».
Професор повернувся в ковпак, перевірив припаси: законсервовані їжа й вода, компас, пістолет — усе було на місці. Берн закурив сигарету. «Отже, поки що я правий, — торжествуючи подумав він. — Пустиня вкрилася лісом… Треба перевірити, чи не збрехав радіоактивний годинник. Але як це зробити?»
Ліс був рідкий, і в просвітах між деревами виднілися зорі, що загорялися в небі. Берн глянув угору, і в нього відразу ж майнула думка: «Адже зараз «полярною зорею» повинна бути Вега!»
Професор узяв компас і, відшукавши в темряві дерево з низько звисаючим гіллям, незграбно почав видиратися на нього. Гілки дряпали Берна по обличчю. Їх тріск злякав якогось птаха. Він різко скрикнув і зірвався з гілки, боляче зачепивши Берна за щоку. Дивний крик птаха довго лунав у лісі. Важко дихаючи, професор влаштувався на верхній гілці і підвів голову.
Вже зовсім стемніло. Над ним сяяло незліченними зорями небо. Але воно було зовсім незнайоме. Професор шукав очима відомі сузір’я, проте не знаходив ні Великої Ведмедиці, ні Кассіопеї, їх не було, та к не могло Кути, бо за тисячоліття зорі перемістилися і сплутали всі зоряні карти. Тільки Млечна Путь, як і раніше, перетинала небо розмитою смугою блискотливих порошинок. Берн підніс до очей компас і глянув на стрілку, що, вказуючи на північ, ледве світилася в темряві. Потім спрямував погляд на північ. Низько над чорним обрієм, там. де закінчувалося зоряне небо, майже не мигаючи, зеленкувато сяяла найяскравіша зоря — Вега. Біля неї світили зірочки трохи менші — спотворене сузір’я Ліри.
Без сумніву, Берн перебував на початку нового циклу прецесії — в XX тисячолітті…
Ніч минула в роздумах. Берн ніяк не міг заснути і ледве дочекався світанку. Нарешті зорі потьмяніли і зникли, між деревами засірів прозорий туман. Професор почав приглядатися до густої, високої трави під ногами, — та це ж мох, але який високий! Отже, сталося так, як він передбачав: після зледеніння почали розвиватися папоротеві рослини — найпримітивніші і найвитриваліші.
Захопившись, Берн закрокував по лісу. Ноги плуталися в довгих і гнучких стеблах моху, черевики швидко змокли від роси. Очевидно, вже була
