Назустрiч зорям - Володимир Іванович Савченко
Ло Вей і Патрік Лоу мчали вулицями Астрограда — мимо куполів і стометрових щогл радіонавігаційної станції, мимо сяючих пластмасовим облицюванням і склом житлових будинків, мимо гігантських ангарів, де монтувалися нові ракети. Скрізь було багато людей. Вони працювали в ангарах, снували на вулицях, грали в м’яча на майданчиках парку, купалися у великих басейнах. Високі на зріст, стрункі й мускулисті, в простому одязі, з веселими або зосередженими обличчями, — вони були красиві. Ця краса облич, тіл і рухів була не випадковим даром природи, а наслідком забезпеченого, чистого, натхненного працею і творчістю життя багатьох поколінь… Йшли обнявшись дівчата по вулиці і співали. Під розлогим темнолистим дубом гралися в піску діти.
…Місто скінчилося, стало видно скелі, що їх раніше заступали будинки. Ло і Патрік мчали до космодрому, до жерла п’ятсоткілометрової електромагнітної гармати, націленої в Космос. Вони піднялися на височину і тепер побачили всю блискучу металеву нитку, що сягала найвищої вершини Гімалаїв — Джомолунгми. Ось із жерла гармати в розріджений темно-синій простір сріблястою стрілою вилетіли зчеплені в низку вантажні ракети.
Екран погас — кінограма скінчилась. Ло Вей і Патрік Лоу мовчки сиділи в затемненій кабіні зорельота, боячись навіть словом сполохати відчуття Землі. Напружена робота, безперервний потік незвичайних вражень відвертали астронавтів од думок про Землю. Вони свідомо відвикали од неї. Але зараз вона покликала їх — і ці люди відчули тугу… Ні, жодним кондиціюванням повітря не замінити терпкий запах смолистої хвої і нагрітих сонцем трав; мільярди космічних кілометрів, пройдених з швидкістю, близькою до світлової, ніколи не замінять вулицю, по якій можна йти і просто так посміхатися зустрічним; ніколи розумно розрахована краса приладів і машин, що ними насичені зорельоти, не витіснять з серця людини багатої, буйної і ніжної, яскравої і витонченої, тихої і грізної краси земної природи…
— Як там мій синок? — тихо промовив Патрік. — Коли я повернуся, він уже буде зовсім дорослий.
— Кинь говорити про це, — сказав Ло, сердячись і на себе, і на товариша. — Як ти думаєш, вистачить для них?
— Так, мабуть, досить… — Патрік зітхнув і підвівся. — Цікаво, чому капітан не дозволив показати зоряні координати Сонячної? Все гаразд, Ло, можеш передавати.
Те, що під час перегляду тривало півгодини, в прискореній телепередачі забрало трохи більше двох хвилин. Багатобічні дипольні антени «Фотона-2» поширювали електромагнітні промені на всі сторони планети. Ло Вей з численних спостережень знав, наскільки швидше лічать час істоти Дивної планети: їх візеоінформацію можна було піймати тільки на екрани з післясвітінням, що затягували спалахи зображень на частки секунди. Він кілька разів повторив передачу кінограми, потім перемкнув усі телевізофони на прийом і почав чекати.
В радіокабіні було тихо й похмуро. Вісім телеекранів мигтіли від перешкод. На стіні світилися два циферблати: земний годинник, що відлічував земний час з врахуванням релятивістських поправок, і годинник зорельота. Зараз вони показували однаковий час. Минуло десять хвилин, а на екранах не з’явилося жодного зображення. Підлога кабіни раптом м’яко здригнулася, наче вислизала з-під ніг. Ло Вей глянув на годинника: так і є, це електромагнітна катапульта «Фотона-2» прийняла розвідувальну ракету з Новаком і Рідом.
…На крайньому лівому екрані спалахнуло і зникло невиразне зображення. Ло Вей насторожився, ввімкнув запис. Зображення майнуло знову, цього разу ясніше: двоє людей, що припали до скелі, повисла над ними «ракетка», потім символи. «Ага, це вони повідомляють про «ракетку», яка розбилась!» Екран потемнів. Трохи почекавши, Ло Вей вимкнув запис.
Дальші події відбулися рівно за ті частки секунди, які були потрібні пальцям Ло Вея, щоб перекинути важельок запису на «вимкнено» і відразу ж знову на «ввімкнено». Цілком зрозуміло, що на стрічці запису нічого не зафіксувалося. Одночасно засвітились два середніх екрани. Зображення чергувались: здавалося, наче двоє істот перемовляються між собою. На лівому спалахнув спрощений, без деталей, майже символічний силует зорельота. На правому у відповідь замелькали уривчасті кадри кінограми: застиглі хвилі моря, вулиця Астрограда, обличчя людей, гори, ракети, що вилітають з жерла електромагнітної гармати. Через післясвітіння екрана зображення нашарувалися одне на одне і зливалися в химерне сплетіння світних контурів; Ло Вей розрізнив їх тільки тому, що всі зображення були йому відомі. Другий екран відповів кількома незрозумілими символами. Перший показав зореліт цього разу докладно: з кормових дюз вилітали стовпи полум’я. На другому з’явилося чітке зображення вулиці Астрограда біля радіонавігаційної станції; спалахнувши, воно закружляло в шаленому вихорі. Зникло голубе небо, безформними уламками розлетілися щогли й куполи станції, будинки. В почорніле небо увірвалася зграя «ракеток».
Обидва, екрани погасли — «розмова» двох істот закінчилася раніше, ніж Ло ввімкнув запис. Він розмірковував над незрозумілими останніми спалахами зображень: «Що це було? Що означає цей вихор? Напад «ракеток» на Землю? Руйнування?»
Ло Вей прождав ще кілька годин, але нічого більше не побачив.
4— …Так, ми несподівано зустрілися тут з кристалічний життям. Саме несподівано, бо були не підготовлені до цієї зустрічі. Надто довго на Землі панувала думка, що можливе тільки органічне життя, найвищим проявом якого є людина, а тому розумні істоти, з якими, можливо, доведеться зустрітися людям на інших світах, відрізнятимуться од них тільки, скажімо, формою вух або розмірами черепа. Найрадикальніші уми припускали можливість високоорганізованого життя на основі інших хімічних елементів: германію або кремнію замість вуглецю, фтору або хлору замість кисню. Усі попередні експедиції не могли ні підтвердити, ні спростувати цю думку, бо не виявили досить складного життя ні на планетах Сонячної системи, ні в інших світах… І коли ми вдруге вирушали сюди, на Дивну планету, щоб встановити зв’язок з якимись «невидимими», але, безперечно, розумними істотами, то уявляли їх схожими на нас.
Перед відльотом на
