Назустрiч зорям - Володимир Іванович Савченко

— Моя думка, — Новак поглянув на всіх і сказав, карбуючи кожне слово: — Нам будь-що треба позбутися їх.

Новак і Ло Вей, вибиваючись з сил, тягли по коридору до вхідної камери електромагнітної катапульти контейнер із стисненим антигелієм. Величезна маса цього маленького циліндрика з ядерного матеріалу при кожному поштовху виривалася з рук, заносила вбік, ніби хотіла розчавити на стіні тендітне людське тіло. «Фотон-2» летів із швидкістю, близькою до швидкості світла — позначався ефект збільшення мас. Від непосильного напруження шалено калатало серце і тремтіли руки.

З-за наглухо замкнених дверей спільного залу в коридор доносився гуркіт кулаків і гнівні крики: там були Сандро Рід, Максим Лихо, Торрена і Лоу. Вже майже біля люка вхідної камери Новак опустив на підлогу контейнер, відчуваючи, що пальці зараз самі розтиснуться. Він випростався і глибоко вдихнув повітря. В цю мить крики і гуркіт у залі припинилися.

— Вони щось надумали, — прислухаючись, сказав Ло Вей. — Радяться…

Антон нагнувся і вхопився за край холодного циліндра.

— Берімо! — І вони, хитаючись, знову потягли його вперед.

Думка, висловлена тоді Новаком, викликала рішучі заперечення. Його підтримав тільки Ло Вей.

— Так, я теж вважаю, що ми ведемо на Землю невідому небезпеку!

Ло докладно розповів про все те, що побачив на екранах. Але, очевидно, він і сам не міг розібратися як слід в своїх враженнях, і тому розповідь вийшла плутана і нікого не переконала. Часу було мало, і всі вирішили продовжити дискусію з кабін. Розійшлися по своїх місцях. Новак повернувся в рубку керування і включив двигуни: тоді він ще сподівався, що рій «ракеток» не витримає змагання в швидкості…

Минала сорокова доба розгону. «Фотон-2» наближався до напівсвітлової швидкості, але рій не відставав. Велетенськими стрибками-спалахами він наздоганяв зореліт, як тільки той оддалявся від нього на кілька тисяч кілометрів. Юлій Торрена старанно дослідив спектри спалахів, проте сказати міг тільки одне: це не антиречовина. «Ракетки» знали якийсь інший принцип руху, не менш ефективний.

Дискусія про те, що робити з «ракетками», не припинялась, а, навпаки, чим далі ставала запальнішою. Астронавти перемовлялися за допомогою телевізофонів з своїх кабін; коли ж капітан на кілька годин виключав двигуни, щоб люди могли відпочити од гнітючого тягаря інерції, всі збиралися в зал і суперечка продовжувалася ще з більшим запалом.

— Не тільки вести їх за собою, а навіть вказати напрям на Сонячну систему — значить поставити людство під удар, — доводив Новак. — Смішно думати, що вони обмежаться Меркурієм. Вони захоплять усю Систему…

— Чому ти вважаєш їх завойовниками, Антоне? — вигукнув Сандро. — Хіба нас, людей, вабить в інші світи прагнення підкорити когось? І їх тягне за нами жадоба до знань.

— Знання потрібні не просто так, а для дальшого розвитку життя, Малий. А «ракеткам» для цього потрібні нові й нові землі. Навколо Найближчої обертається тільки одна планета. Їм на ній уже тісно. Коли людям двісті років тому стало тісно на Землі, вони почали заселяти Марс і Венеру, вони створили атмосферу на Місяці. А кристалічним істотам діватися нікуди.

— У Сонячній вистачить місця і для нас, і для них. Підозра, що «ракетки» намагатимуться знищити людей, по-моєму, безпідставна, — втрутився Патрік Лоу.

— Річ у тому, що між людьми і цими кристалічними створіннями не може бути нічого спільного, — встряв у розмову Ло Вей. — Маячня зіпсованої електронної машини має більше спільного з нашим мисленням, бо ми програмуємо такі прилади. «Ракетки» не знають ні почуттів, ні сприйнять людини, а тому не зрозуміють її думок. Ми принципово різні. Нам необхідне повітря — «ракеткам» воно заважає літати. Нам потрібна вода — для них вона не має ніякого значення. Ми споживаємо органічну їжу — вони живляться променистою енергією.

— Пусте! — пролунав упевнений бас Максима Лиха. — Між мислячими істотами не може бути прірви. Вони зрозуміють нас.

— Нам від цього не буде легше! — тоненький голос Ло Вея після Максимового басу вже сам по собі звучав непереконливо. — Вони зрозуміють, що ми грудочки драглистої матерії з мізерним запасом внутрішньої енергії, з черепашачим темпом мислення і руху. Ми здаємося «ракеткам» недосконалим витвором природи, і вони не відчують до нас ні симпатії, ні жалю ні співчуття…

Коли після відпочинку розходилися по своїх кабінах, Новак з відчаєм у душі зрозумів, що членам екіпажу, очевидно, так і не вдасться дійти згоди.

Був один момент, який обумовив усі дальші події. Саме про нього згадав зараз Новак, коли висів у порожнечі жерла електромагнітної катапульти, укріплюючи контейнер на носі розвідувальної ракети.

Це було на шістдесят восьму добу розгону. «Фотон-2» мав зробити останній поворот, щоб вийти на інерційну траєкторію. Новак заціпенівши сидів перед приладами в рубці: боротьба, що спалахнула в зорельоті, зараз зосередилася в ньому, в одному легкому русі його правої руки. Невеликий поворот рукоятки регулятора, незначне зусилля великого, вказівного і середнього пальців — і в праві кормові дюзи «Фотона-2» почне надходити трохи більше ядерного пального; саме настільки більше, щоб космічний корабель почав з цілком безпечним для екіпажу прискоренням відхилятися ліворуч, у напрямі до Сонячної системи.

Рух рукоятки вкаже «ракеткам» напрям до Сонця. Далі вони, очевидно, вже не летітимуть за «Фотоном-2», а випередять його. «Ми не зможемо навіть попередити Землю. А коли вони з’являться в Сонячній системі, події розвиватимуться дуже швидко. Того часу, протягом якого люди встигнуть тільки помітити їх, «ракеткам» цілком вистачить, щоб прийняти рішення і почати діяти, їх «дні» зосереджені в секундах… Яке ж рішення вони приймуть? І яких дій треба чекати від них?..»

На рухливій стрічці зоряної карти, на якій самописець креслив курс зорельота, червона лінія почала помітно відхилятися праворуч від розрахункової синьої. Новак, мов загіпнотизований, дивився на перо самописця: воно з швидкістю, помітною навіть на око, повзло по масштабних клітинках, відлічуючи