Назустрiч зорям - Володимир Іванович Савченко

Реакція була настільки сильною, що вони обидва мало не кинулися відгвинчувати затвори, але вчасно оволоділи собою.

— Антоне, навіщо ви розігнали зореліт до такої швидкості? Важко буде повертатися на розрахункову траєкторію.

— Щоб знищити рій напевно… Так вийшло за обчисленням… — голос капітана звучав уривчасто. Новак щойно закінчив установлювати контейнер з антигелієм на носі ракети і тепер, прихилившись до стіни кабіни, розшивав скафандр. — Бачите, наша розвідувальна ракета не може розвинути прискорення більше ніж один кілометр за секунду… Якщо «Фотон-2» і рій летітимуть на малих швидкостях, вона пройде відстань між ними за 45–50 секунд. Це величезний часу сприйнятті «ракеток». Вони встигнуть її помітити і обігнути або просто розлетітися на всі боки. Довелося б випустити дуже великий заряд антигелію — майже половину нашого запасу. Це було б небезпечно для зорельота, вибух міг би пошкодити його, розумієте?..

— І ви вирішили використати релятивістські ефекти? — спитав Ло Вей, не одриваючи погляду від пульта керування ракети: він налагоджував прилади на автоматичну роботу. — Уповільнення темпу часу, збільшення інерційної маси «ракеток»?

— Так. І зростання зустрічної швидкості… Ми виграємо в часі в шість разів. Тепер «ракетки», якщо й устигнуть помітити зустрічне тіло, — не зможуть відхилитися… Все готово?

— Готово. — Ло Вей встав, востаннє окинув поглядом прилади, задумливо повторив: — Усе готово!

Через сполучну камеру вони вийшли з ракети в коридор зорельота. Новак вимкнув струм електромагнітних тримачів: тепер розвідувальна ракета висіла в жерлі електромагнітної катапульти, з’єднана з «Фотоном-2» тільки силою тяжіння.

Антон і Ло попрямували в носову частину зорельота, до пульта керування катапультою. Лунка тиша коридор а насторожено вслухалася в дріб кроків. Ло Вей зупинився біля дверей залу.

— Дивіться, Антоне!

В броньованому щиті зяяла овальна діра з нерівними оплавленими краями. Ло Вей просунув у неї голову, глянув у зал — там було порожньо.

— Вирізали струмом… — Новак помацав пальцями краї діри. — Тепер вони шукають нас. Ходімо швидше!

Небо позаду зорельота складалося з концентричних Звітних кіл, які описували зорі. Найближча вже загубилася у просторі, що швидко обертався. В тому місці, де сходилися зоряні кола, в темряві летів рій «ракеток».

Ло Вей спрямував на нього параболічні антени радіотелескопів. На екрані з’явилася куля з безлічі цяток. Видно було, як «ракетки» повільно снували в рої.

Минуло трохи більше чотирьох годин з тієї миті, як зупинилися двигуни, і протягом усього цього часу Новака не покидала гарячкова думка: швидше кінчати! Нервове напруження втомило його… Ло зосереджено обчислював точну відстань між зорельотом і роєм, щоб передати останні поправки для автоматів ракети.

— Ну? — спитав Новак.

— Зараз… — Ло Вей повернув кілька рукояток на пульті, потім, щось згадавши, підвів голову: — Антоне, треба попередити їх, що зараз буде поштовх.

— Правильно! Ще покалічаться, — капітан увімкнув мікрофон: — Увага! Максим, Сандро, Лоу, Торрена, слухайте! Через кілька секунд ви відчуєте поштовх, сила якого дорівнюватиме приблизно трьом прискоренням земного тяжіння… Увага! Де б ви не перебували, закріпіться в кріслах або візьміться за поручні.

У цю мить від ударів загриміли двері рубки. Новак розгублено глянув на Ло Вея:

— Вони не чули. В цій частині коридору нема динаміків… Що робити? — повагавшись, він підійшов до дверей, рвучко відчинив їх і, не давши нікому отямитися, оглушливо закричав: — Відійдіть од дверей! Візьміться за поручні! Зараз буде сильний поштовх!

Тут стояли всі четверо: Максим, Патрік, Сандро, Торрена. Вони важко дихали, їх обличчя були розлючені. На мить вони сторопіли, потім мовчки всі разом кинулися в рубку.

— Ло, вмикай! — ледве стримуючи натиск, крикнув Новак.

Усі заціпеніли, чекаючи поштовху віддачі, який мав. сповістити; що катапульта викинула в простір заряджений антигелієм іоноліт. Але поштовху не було. Тишу раптом розірвав розгублений вигук Ло Вея:

— Дивіться! Дивіться, що вони роблять!

Усі кинулися до ілюмінатора і побачили рій «ракеток», який так наблизився до зорельота, що його можна було спостерігати неозброєним оком. Рій ожив, він наче вивертався навиворіт — «ракетки» розходилися в усі боки від центра, утворивши велике світне кільце.

— Вони зрозуміли небезпеку! Готуються…

Але ось «ракетки» знову зійшлися в щільну кулю, всередині якої замиготіли спалахи. Спочатку астронавти не могли зрозуміти, чому кожний наступний спалах був тьмянішим за попередній.

— Повертаються назад! — видихнув Максим.

— До Найближчої!

Незабаром ритмічно спалахуючу цятку було важко розрізнити серед зірок, що швидко оберталися. Нарешті, зникло зображення рою і на екрані радіотелескопа. Астронавти мовчки дивилися один на одного. Те, що сталося, примусило їх забути про недавню сутичку.

— Злякалися вони, чи що? — здивовано знизав плечима Лоу.

— Ні, вони зрозуміли… — замислено промовив Максим Лихо. — «Злякалися»! Кілька «ракеток» з цього рою жартома могли б розбити наш зореліт. Вони зрозуміли нас, от що. «Зрозуміли» — це навіть не те слово… «Ракетки», очевидно, вже давно зрозуміли, що ми являємо собою. Можливо, ще на Дивній планеті. Якщо вони з тисячокілометрової відстані зуміли розібратися в тому, що робиться в зорельоті, значить це не становило проблеми… Але зараз вони вперше сприйняли нас всерйоз. Так, так! — він уперто труснув головою. — Вони зрозуміли, що ми не тільки «щось таке», ледве жива білкова матерія, але й що ми «хтось». Антон мав рацію, для ракеток це була незрівнянно важча задача, ніж для нас… Словом, вони зрозуміли, що зустрілися з іншим високоорганізованим і мислячим життям, яке розвивається за своїми законами і має свої цілі. Зрозуміли, що не можна ні зневажати це життя, ні, тим більше, втручатися в нього. Важко сказати, що в них викликало таку повагу: націлений на рій іоноліт з антигелієм чи наші сутички? Як ти