Лицарі Дикого Поля. Том 2 - Ярослава Дегтяренка

Однак Гриць цього не врахував, тому встиг відзначитися. Колишній челядник, що служив у не особливо високоморального пана, вирішив, що такі порядки заведені скрізь. А тому з нудьги Грицько почав залицятися до молоденької покоївки і, використавши свою чарівність, домовився з нею про побачення на сіннику. Про це випадково пронюхав Кліщ і вирішив отримати з цього для себе користь — доповів про все Одарці в обмін на пінту горілки. І ось Грицько, прийшовши ввечері на сінник, замість гарної дівчини з подивом виявив поважну й украй розгнівану няньку, яка не погребувала обломити об його спину важку жердину. Мало того, Одарка власноруч зловила Гриця й за комір привела до Тимофія, який грав із Семеном у шахи.

— Ось! Помилуйся на свого козачка! — обурено чмихала Одарка. — Перелюбник! На сіннику розпусту влаштовував! На гарячому його спіймала!

Тимофій ледь стримався, щоби не розреготатися, адже картина була неповторна: маленька, сухувата старенька сталевою рукою утримувала вісімнадцятирічного бугая, тремтячого й червоного із сорому. А Семен не втримався та пирснув зо сміху, чим ще більше обурив Одарку.

— Та як тобі не соромно, пане Семене? — мало не задихнулася з гніву нянька. — Та це... це...

— Гаразд! Гаразд, няню! Відпусти хлопця, я поговорю з ним, — миролюбно промовив Тимофій.

— Гляди мені! Якщо не вгамуєш своїх козаків і таке ще раз повториться, то я не подивлюся, що ти — мій пан, і так відлупцюю тебе за потурання, як і в дитинстві не лупцювали! — пригрозила своєму вихованцю нянька й потопала геть із почуттям виконаного обов’язку.

Ледве тупотіння старенької затихло вдалині, як Тимофій із Семеном зареготали. Гриць, скуйовджений і присоромлений, не знав, чи то йому сміятися разом з усіма, чи то образитися.

— Сядь поки, Грицю, та трохи заспокойся, віддихайся, а то на тебе шкода дивитися, — сказав Тимофій, досхочу нареготавшись та вказуючи на крісло.

Збентежений Гриць присів у оббите дорогим оксамитом крісло — очі його бігали, а сам він схвильовано совався на місці, не знаючи, що за покарання йому вчинять. А раптом сотник його поб’є? Адже він не сумнівався, що рука в козака набагато важча, ніж у ключниці. Але Тимофій мовчав і далі грав із небожем у шахи.

— Тобі мат, Семене, — нарешті сказав він, бо племінник відвернув увагу на няню і зробив невдалий хід, через що так і не зміг викрутитися, а потім повернувся до Гриця. Тимофій не знав, як почати цю не зовсім зручну розмову — було одночасно і смішно й ніяково.

— Бачиш, мій друже, — почав він, ледве стримуючи усмішку, — такі речі так просто, на бажання, не роблять, навіть попри те, що бажання взаємне. А це дівчина була чи заміжня жінка?

— Дівка, — буркнув Гриць.

— Ну що ж! Тепер тобі доведеться одружитися з цією дівчиною, — серйозно сказав Тимофій.

Семен затрясся від беззвучного сміху — йому було забавно бачити, як його дядечко, який мав репутацію жінколюба, змушений читати іншому мораль про те, у чому, найімовірніше, був грішний і сам, хоча Семен не був у цьому впевнений. Та й випадок був більш ніж смішний.

— Чого? — Гриць навіть зблід. — Та не чіпав я її! Я і не встиг нічого! Я щойно прийшов, а там вона, ключниця! — виправдовувався хлопець і одразу почав скаржитися: — І відразу ціпком мене! Ледь спину не перебила!

— Ну, то це й на краще, що не встиг! А то неодмінно довелося б тебе одружити! Адже ти зовсім не кохаєш цю дівчину і явно не збирався пов’язувати з нею своє життя. Просто запам’ятай, що ти — чоловік, тому зобов’язаний поважати й захищати жінок. Це твій чоловічий обов’язок. І якщо ти ще раз дозволиш собі таке, то скалічиш чуже життя. А навіщо тобі цей гріх? Будь у таких питаннях більш розсудливим і поводься скромніше. І не забувай, що своєю поведінкою ти ганьбиш товаришів, а вони цього не заслужили. Гаразд, іди, серцеїде!

Гриць полегшено зітхнув, уклонився й поспішив швидше забратися геть.

— Покаятися попу не забудь! — порадив йому вслід Семен, хихикнувши та уявивши, як обуриться отець Сергій, який був у таких питаннях ще суворішим за няньку.

Грицько до самого свого від’їзду з Волховиць обходив і дівчат і Одарку десятою дорогою, щоразу щулився й косо дивився на строгу ключницю.

А незабаром Тимофій зовсім змучився вдома. Якби не Ванда, він уже давно помчав би до Львова, до милої Орисі. Але залишити цю нещасну дівчину лише на піклування Семена, який був узагалі чужим до будь-якого співчуття й навряд чи брав би в долі дівчини участь, він не міг. Тому Тимофій і спрямовував усю свою енергію на те, щоби відмовити Ванду від чернецтва — йому було щиро шкода її. Але бідолашна панночка вперто твердила своє.

Дівчина самовільно почала вставати, щоби показати всім, що вона цілком оговталася після рани, щоправда, ходила повільно, злегка похитуючись. Оксана протестувала, але Ванда її не слухала. Тимофія лякала незвичайна відчуженість її погляду — Ванда жила, немов в іншому світі, і справжній, реальний світ її лише стомлював. Точніше, вона не хотіла мати нічого з ним спільного. Коли Тимофій, зневірившись відрадити дівчину, був змушений змиритися з її рішенням і запитав, у який монастир вона хоче піти, то з подивом почув, що Ванда обрала монастир бернардинок[72] у Львові. Дівчина вибрала його тому, що цей монастир був