Лицарі Дикого Поля. Том 2 - Ярослава Дегтяренка

— Пане Тимофію, дякую тобі. Ти врятував мене, — сказала дівчина, коли він уклонився їй і поцілував її слабку ручку. Вона дивилася на нього й не могла надивитися. Адже стільки часу сумувала за ним!

— Мені дуже шкода, що я приїхав надто пізно й нічим не зміг допомогти ані тобі, ані твоїй родині, — відповів Тимофій, почуваючись, мов на голках, під її поглядом.

Вії Ванди затремтіли, і вона відвернулася.

— Не вини себе, пане! Отже, так було завгодно Богу. Я кликала тебе, щоби попросити про послугу: пане, накажи своїй челяді, аби вони поховали моїх батьків і сестру, — попросила дівчина.

— Я вже наказав це зробити, панно, не турбуйся про те. Їх уже поховали.

— Дякую, — прошепотіла Ванда й тихо заплакала. — Будь ласка, залиш мене одну.

Зітхнувши, Тимофій вийшов. У коридорі його чекала Оксана. Знахарка подивилася на молодого шляхтича й мимоволі відвела погляд. «Йому треба знати про все, але як би і справді не вийшло біди від цього!» — подумала жінка. Та Тимофій зрозумів її погляд по-своєму.

— Невже ти нічим не можеш їй допомогти, Оксано?

— Дасть Бог, панна викарабкається. Їй пощастило, що лише штрикнули ножем, але вона втратила так багато крові, що дивуюся, що досі жива. Якщо переживе цю ніч, то, може, і видужає, — відповіла знахарка, хоча її душу терзали сумніви.

— Прошу тебе, залишись із нею на цю ніч, — попросив Тимофій, і Оксана ствердно кивнула.

Тимофій зітхнув і пішов на обійстя перед будинком, де розташувалася вся його сотня. Сумлінна Одарка ретельно виконувала свої обов’язки ключниці — вона встигла і приструнити розбурхану челядь, і розпорядитися щодо вечері для такого гурту, і прислужити Ванді, і зробити купу інших дрібних та необхідних справ. І як тільки вона скрізь устигала?

Вийшовши з будинку, Тимофій присів поруч із Данилом і Грицем, які безцеремонно розсілися на ґаночку. З будинку вийшов Семен і теж примостився біля улюбленого дядька. Зазвичай верткий Грицько був пригнічений сьогоднішніми подіями. Особливо вразило хлопця те, що Красунчик, виявляється, дуже знатний і багатий шляхтич. У розумінні Гриця, що з самого малечку був хлопом Чаплинського, який іноді ставився до нього гірше, ніж до дворових собак, вищим щастям у житті було шляхетство. Він дивився на свого сотника й не міг зрозуміти, чому такий, як він, став низовим козаком. Адже Тимофій має все, що треба для щастя — вроду, багатство, шану й волю. Гриць мріяв стати козаком, тому що в його свідомості це означало свободу від холопства. А ще він люто ненавидів шляхту. Але його сотник, до якого він відчував симпатію, був шляхтичем, щоправда, не схожим на інших. І як усе це осмислити? А ще сьогодні його до глибини душі зворушило нещастя Ванди. Сидячи з дівчиною в лісі, Гриць дивився на гарненьке личко молоденької панночки й відчував до неї нестерпну жалість. «Хіба вона винна в тому, що інші творили жорстокість? Хіба можна вбивати тих, хто слабший за тебе?» — думав Гриць, і ці роздуми почали змінювати його світогляд.

А Семен почувався чудово — його не терзали моральні вишукування та копання в собі самому, а винищення розбійників він сприйняв як пригоду. Та й діяв він пліч-о-пліч з улюбленим дядьком! А головне, поруч не було Михайлика, на якого неодмінно переключився б Тимофій, забувши про нього. На щастя, Семену не спало на думку те, що якби поруч була Орися, то Тимофієві взагалі ні до кого не було б діла: ані до нього, ані до Михайлика. Інакше він неодмінно зненавидів би й Орисю.

«Може, попроситися до дядька в сотню? От би було добре! Ох, ні! Батько ж приб’є мене! Він задумав мене неодмінно або одружити, або відправити ще до кого-небудь на службу. Нічого не поробиш! Доведеться підкорятися», — засмучено думав Семен.

Козаки повечеряли і вкладалися спати. Тимофій не схотів іти в будинок, тому розтягнувся на повсті, постеленій просто на землі. Він довго не спав і дивився на зірки, розсипані в небі, немов алмази на темно-синьому шлейфі, і мимоволі згадав степ. «Тут такі самі зірки. Лише чому мене так тягне туди? Адже я народився й виріс у цьому краю, чому ж Дике Поле стало мені миліше?» — думав він, засинаючи.

Наступного ранку Тимофій сидів у головній залі, обдумуючи, що тепер робити далі. Хмельницький дозволив йому побути вдома, доки він сам його не покличе. Лише Тимофій розраховував провести весь цей час із Орисею. «Може, поїхати до Львова? — думав хлопець. — Залишу своїх людей тут, а сам поїду до Орисеньки! А якщо прийде лист від гетьмана, то мені повідомлять». Тут увійшла челядниця й доповіла, що панна бажає його бачити. Тимофій зітхнув — йому було совісно з’являтися на очі дівчині, але він усе-таки пішов.

Ванда мала вже трохи кращий вигляд, ніж учора. Незважаючи на побоювання знахарки, дівчина пережила цю ніч, але була дуже слабкою. Вона напівлежала на подушках, укрита простирадлом до підборіддя.

— Доброго ранку, панно, — увічливо привітався Тимофій. — Я щасливий, що тобі вже краще. Це диво, що ти вижила після такого поранення. Сподіваюся, тепер ти швидко одужаєш.

— Ліпше було б, якби я померла, пане Тимофію, — відповіла дівчина.

— Не говори так! Ти дуже молода, і треба жити!

«Я не хочу жити!» — подумала Ванда, пригадавши передсмертні крики своєї родини, своїх челядників, власний страх і пережитий жах. Яким дивом їй удалося відбутися лише ударом ножа, вона так і не змогла зрозуміти. «Напевно, Бог до мене надто милостивий, якщо вберіг і від безчестя, і від смерті!» — думала дівчина.

— Я хотіла би попросити тебе про послугу, пане Тимофію, — промовила Ванда. — Не міг би ти відвезти мене в монастир?

— Але навіщо?