Лицарі Дикого Поля. Том 2 - Ярослава Дегтяренка

— Це ще що за непотребство? Що твоя милість собі дозволяє?! — вигукнула надзвичайно скандалізована черниця.

Тимофій розлютився на стару ханжу й тому не зміг не вчинити капості — він так звабливо усміхнувся обуреній черниці, що та замовкла, розтанула й лише відвела очі, шепочучи про себе молитву, щоби відігнати хвилювання, яке раптово на неї нахлинуло.

Але Ванду більше не зворушувала така увага ані Тимофія, ані когось іще. Вона обережно вивільнила свої долоні з його рук і рівно промовила:

— Прощавай, пане Тимофію. Бережи тебе і твою сім’ю Господь! Відтепер я молитимуся не лише за свою родину, а й за твою. А за тебе молитимусь особливо, бо від тебе я бачила тільки добро й щастя, — дівчина підвелася навшпиньки й поцілувала високого Тимофія в лоб.

Потім Ванда, не озираючись, пішла геть із приймальні монастиря. Похмура монахиня пішла за дівчиною, прихопивши її вузлик із речами, а втім, крадькома ще раз подивилася на красеня шляхтича. Брязнули запори ґратчастих дверей і зачинилися, назавжди відгородивши Ванду від зовнішнього світу, грішного і страшного, але водночас такого прекрасного.

Тимофій знову зітхнув. Йому було дуже шкода нещасної дівчини, проте він зробив усе, що міг. «Може, вона ще передумає. Ущухне біль, мине страх, і вона знову захоче жити, а не ховатися від життя. Дай, Боже, щоби це було так! Щоби Ванда знову почала жити!» — подумав хлопець і покинув монастирську приймальню.

Проїжджаючи вузькими вулицями міста, Тимофій мимоволі поринув у спогади. Ось та корчма, де він ще отроком уперше напився із приятелями, а потім ретельно ховався від свого шкільного наставника, поки не протверезів, аби не отримати прочухана. А ось у цьому підворітті він із дружками колись учинив препогану бійку. А у вікно цього будинку він часто кидав камінчики, щоб із нього визирнула красуня Саломея, за якою волочилося півшколи, але вона воліла лише Тимофія. Так сталося й цього разу, хоча він і не кидав камінчики, — Саломея визирнула з вікна та байдуже ковзнула по ньому поглядом, вочевидь, не впізнавши. Навіть не звернула уваги на вродливого вершника! Зате Тимофій її впізнав і помітив, що на ній очіпок заміжньої жінки. Однак він не погукав жінку — йому не хотілося бачити нікого зі своїх колишніх знайомих. У душі Тимофія сплелися печаль і нетерпіння: йому досі було шкода Ванду та образливо за неї, а ще не терпілося нарешті побачити свою Орисю. «Мене не було тут десять років. Усе змінилося! Навіть я сам змінився!» — подумав він, під’їжджаючи до свого будинку.

Але, увійшовши в дім, Тимофій, до свого жаху, не застав там ані Орисі, ані Михайлика. Зате був старший племінник. Юрій так поспішно поїхав із Варшави, що вже в дорозі зрозумів, що, приїхавши додому, спричинить страшний гнів свого батька. Тому він доїхав до Львова, де й вирішив пожити деякий час на самоті. Ні друзів, ні знайомих, ні родичів він тут не мав, тому Юрій проводив дні, обдумуючи причини своєї любовної невдачі. Але нічого путнього щодо цього він не придумав, окрім того, що підступна панна Дашкевська лише одна в усьому винна, і вже почав потроху страждати від своєї самотності. Тому, коли з’явився любимий дядько, Юрій страшенно зрадів.

— Але чому ти тут, Юрію? — здивувався Тимофій. — І де твій батько, де Михайлик та Орися?

— Я тимчасово залишив службу в коронного канцлера, і він охоче мені це дозволив, — почав відповідати Юрій. — Батько з братом мають бути у Волховицях. А Орися — це хто?

— Це моя наречена, дорогий племіннику, — відповів Тимофій. — Ти, мабуть, не знав про неї, бо давно не був удома. Я привіз Орисю до Волховиць ще минулої осені й залишив там жити. А тепер у Поділлі смута, і шляхті залишатися там небезпечно. Та й не тільки шляхті! Ось я й поїхав додому, прихопивши свою сотню, щоби захистити Орисю. Адже я тепер сотник Війська Запорізького. Але у Волховицях Семен сказав, що всі вони тут.

— Вітаю тебе, дядьку, з тим, що ти вирішив улаштувати своє життя, — ввічливо привітав його Юрій. — Але, на жаль, тут нікого не було. Я живу тут уже третю седмицю. Слуга, що доглядає за будинком, сказав би мені, якщо батько надсилав які-небудь розпорядження з підготовки будинку до його приїзду.

— Господи! Але де вони тоді? — завив Тимофій і заметушився кімнатою. — Куди вони могли подітися? Невже всі мертві?!

— Дядю, та ну навіть не думай про це! — вигукнув Юрій, тому що ніколи не бачив свого безтурботного дядька в такому горі. — Батько не така людина, щоби дати загинути своїй родині! Ти ж знаєш, який він спритний і моторний! Його й сам чорт не здолає!

— Але куди вони всі тоді поділися?! — майже простогнав Тимофій.

— Дядьку, ну не треба так! Будь ласка! Я не можу бачити твого горя! — вигукнув Юрій, адже коли служив у Оссолінського, то навчився бути більш стриманим у виявленні своїх емоцій, тому, спостерігаючи такі душевні переживання, хлопець вельми збентежився. — Подумай, куди ще міг поїхати батько. Може, він поїхав до Варшави, Костянтинова, Бара?..

— Звичайно! — вигукнув Тимофій. — Ну я й дурень! Та що зі мною таке останнім часом? Він відвіз їх до Бара! Він же найближчий до Волховиць, і навіщо їхати так далеко, коли надійна фортеця під боком. Моє щастя весь цей час було лише в половині дня їзди від мене! А я сидів удома й нудьгував за нею! Але чому Матвій тоді всім сказав, що їде до Львова? Дійсно! Чому він збрехав?

Юрій лише знизав плечима.

— Про це може сказати тільки сам батько. Але, може, він не мав вибору? Може, він змушений був так зробити, — промовив Юрій.

— Так! Завтра ж я їду до Бара! — вигукнув Тимофій.

— Ну, якщо батька вдома немає, тоді