Лицарі Дикого Поля. Том 2 - Ярослава Дегтяренка

Тимофій уважно подивився на небожа.

— А чому ти залишив службу в канцлера? Чим тобі погано жилося в нього? — запитав він, нарешті проявивши інтерес до справ свого племінника.

Юрій пом’явся, але потім виклав дядькові свою трагічну історію кохання та сватання. Тимофій уважно вислухав, а потім, трохи подумавши, відповів:

— Не вини панночку! Це не гідно чоловіка. Якщо вона обрала замість тебе іншого, отже, ти сам у цьому винен — не зумів завоювати її серце так, аби вона свого життя без тебе не мислила, — сказав Тимофій, досадуючи, що йому доводиться виконувати обов’язки Матвія. Адже це він мав говорити із сином на такі теми.

— Але, дядьку! Вона обрала замість мене іншого! Вона спокусилася на красиві пір’я драгунських крил, — вигукнув Юрій. — Вона віддала перевагу іншому замість мене, розумієш, мені зволіли іншого!

— «Замість мене, розумієш, мені зволіли іншого!» Який жах! — кумедно передражнив небожа Тимофій, від чого той ображено насупився. — По-моєму, ти пихатий, як заморська маркіза! Не дивно, що панночка вирішила від тебе втекти, тому що ти приділяєш своїй персоні набагато більше уваги, ніж її. А треба навпаки! І запам’ятай: якщо тобою знехтували — це не означає, що ти поганий. Це означає, що ти маєш стати ще кращим!

— Тобі легко міркувати. Ти завжди мав успіх. Тобі ніхто й ніколи не відмовляв. Звичайно, ти і говориш, що я сам в усьому винен, — образився Юрій, бо чекав підтримки, співчуття й аж ніяк не читання ось таких нотацій.

— Ну, нарешті ти встановив причину! Так, ти сам в усьому винен! Але життя ж на цьому не закінчується. Юрку, не будь примхливим хлопчиком. Ти вже занадто дорослий, аби дутися, мов дитина. Просто врахуй свої помилки, і наступного разу рідкісна панночка від тебе відмовиться. І запам’ятай — не так уже й добре мати успіх у жінок. Часом це викликає муки совісті, — промовив Тимофій, згадавши Ванду. «Треба було не пускати її в монастир. Силою утримати у Волховицях. Бідолашна дівчина! Але ж я не маю права вирішувати за неї. Я і так занадто багато горя їй заподіяв», — подумав він.

Юрій задумався, насупившись, від чого став кумедним і змусив Тимофія усміхнутися.

— Ну, а ти сам? Ти ж завжди був у панночок улюбленцем і зовсім не обтяжувався цим. А тепер говориш зовсім протилежне. Ось ти сказав, що вирішив одружитися? Отже, ти дуже кохаєш цю панянку. А якби вона обрала іншого замість тебе? Що ти тоді робив би? До речі, хто ця дівчина? — запитав Юрій.

— Орися, — мрійливо промовив Тимофій, дивлячись у різьблену стелю. — Орися — це моє серце. І я знаю, що вона кохає мене не менш палко, ніж я її. Я щоразу читав це в її погляді, її усмішці.

— Ти впевнений? — єхидно запитав Юрко, вирішивши досадити дядькові.

Тимофій скинув соболину брову.

— Так! Якби це було не так, то Орися не втекла би зі мною з дому. Та якби вона не кохала мене, я не звинувачував би її в цьому. Адже серцю не можна наказати! Однак мені неймовірно пощастило — я домігся її кохання.

— Ви втекли? — здивувався Юрій, страшно витріщивши очі на свого дядька. — Але чому? Невже ви не побоялися людського осуду? Яке страхіття! Боже!

Тимофій розсміявся.

— Мабуть, служба в Оссолінського не пішла тобі на користь. У розпалі молодості ти голосиш, наче манірна стара діва. Її батько був проти нашого шлюбу, і тому я вкрав свою кохану. Тільки прикро, що я так і не встиг з Орисею обвінчатися, бо неодмінно вирішив узяти участь у повстанні.

— Але, дядьку, це так не робиться! Шлюб без згоди батьків! А як же посаг? Та й узагалі! — Юрко досі не міг отямитися від такого вчинку свого дядька.

— Ой, ну які ви всі меркантильні та корисливі! І дався вам цей посаг. Можна подумати, що він становить єдину радість шлюбу. Мало того, лише заради нього й варто одружуватися! — вигукнув Тимофій.

Повисло мовчання — і дядько і небіж замислилися кожен про своє.

— Дядю, а чому ти вирішив стати низовим козаком? — несподівано запитав Юрій.

— Причина вельми проста: я дуже не хотів бути попом, як того пристрасно бажав твій покійний дід, — трохи здивувавшись такому запитанню, відповів Тимофій. — І, крім того, в юності, я вважав, що це здорово. Бути вільним козаком означає бути воїном, лицарем, мати успіх. Але, проживши стільки років на Січі, я зрозумів, що бути козаком — означає бути вільним і захищати свободу як свою, так і чужу.

— А чому ти долучився до бунтівників? — поставив Юрій запитання, яке давно його мучило.

— Тому й долучився, Юрку, бо зрозумів те, що навіть як козак, навіть як шляхтич за народженням я не вільний. Мої права нікого не цікавлять, бо я православний українець. І таких, як я, більшість в усій Україні. Ти ж прожив своє життя й не бачив чужого страждання. Ти, мабуть, навіть і не уявляв собі, що когось немилосердно пригнічують. Тож я захотів спробувати це змінити. Лише виявилося, що ціна зависока, — трохи засумувавши, промовив Тимофій. — А навіщо ти питаєш?

— Просто у Варшаві про козаків розповідають такі страшні речі, що я не міг повірити в те, що ти, мій рідний дядько, береш участь у всій цій смуті, але ти сам сказав, що ти тепер сотник і...

— А там не розповідають, що ми — людожери? — перебив його Тимофій, задерикувато блиснувши очима.

— Ні, до такого вони ще не додумалися, — мимоволі всміхнувся Юрій.

— Дивно! Гаразд, Юрку! Пора спати, бо завтра я маю намір виїхати з першими променями сонця, — сказав Тимофій і, повечерявши, пішов спати.