Лицарі Дикого Поля. Том 2 - Ярослава Дегтяренка

— Ні, а навіщо? — поцікавився Кліщ.

— Швидко біжи! — строго наказав Тимофій. — Воно тобі не треба — навіщо?!

— Навіщо тобі знахарка, дядьку? — зі свого боку запитав Семен.

— Маєток Залеських спалено, а всі вони вбиті. Крім Ванди. Вона жива, але серйозно поранена.

— Господи! Який жах! — вигукнув Семен, мимоволі злякавшись. Насправді хлопець ніколи не брав участі в серйозних бійках, ніколи не стикався з жорстокістю й ненавистю в найстрашніших їх проявах, і ця новина приголомшила його.

Тут з’явилася Одарка і з криком «Дитятко моє!» прийнялася обіймати Тимофія й зовсім не бентежилась тим, що на цю зворушливу сцену дивляться та хихотять його козаки. Няньці було байдуже — для неї Тимофій на все життя залишився маленьким хлопчиком. Тому будь він хоч самим гетьманом, вона не перестане називати його «дитятком».

— Красунчику, — безцеремонно покликав Тимофія Данило, чим викликав незадоволення няньки. Як це так — до її дорогого пана звертаються не зовсім шанобливо! — Що робитимемо далі? Треба зловити цих розбійників.

— Чому ти так вирішив, що вони розбійники? — неупереджено запитав Тимофій.

— Та хлопці допитали одного з них. Його не вбили, а лише поранили. То в обмін на збереження свого життя він розповів, що вони до цього промишляли хто як міг — хто наймитом був, хто від пана втік, хто ярмарковим злодієм був. А тепер зібралися у ватагу й вирішили під шумок війни поживитися чужим добром. Це звичайні мародери та злодії.

Тимофій спохмурнів. Першим його бажанням було наздогнати цю зграю і власноруч порубати шаблею мародерів. Але потім він зрозумів, що не зможе так учинити. Він простий козак, а не ясновельможний пан Клесінський, який може стратити чи милувати всіх, хто зазіхнув на його власність. Тому він відкликав Данила вбік і промовив:

— Я не впевнений, що маю право вирішувати їхні долі!

— Ти мусиш зловити їх і стратити як злодіїв, — спокійно відповів старий козак так, наче це була основа самого буття.

— Я не можу цього зробити. Я не суддя!

— Ти мусиш, Тимофію! Згадай, як у нас на Січі було строго з крадіжками. І, крім того, ти — сотник Війська Запорізького, і твій обов’язок — підтримувати лад. Не забувай, що гетьман наказав стратити всіх тих, хто безбожно грабував і бешкетував на Задніпров’ї. Війна війною, але такі ось грабежі треба притинати. Якщо ти їх тепер відпустиш, вони розорять ще не одне село й маєток, збезчестять і вб’ють ще не одну жінку.

— Одна справа, коли я вбивав, воюючи з ворогами, і зовсім інша — коли я мушу навмисно вбити, — задумливо промовив Тимофій. — Данило, а скільки років ми з тобою грабували? Скільки татар ми з тобою вбили? То хіба я маю право судити інших за те, у чому грішний сам?

— Ти ґвалтував і вбивав жінок? Ти грабував беззахисних і безпомічних? — з холодним спокоєм запитав Данило. — Ні! Ані ти, ані я, та й ніхто з наших товаришів не осоромив себе цим. Ми воювали з тими, хто міг дати нам відсіч. Чи не так? А тут грабують і вбивають тих, хто не може сам себе оборонити. То чи варто вагатися, караючи таких смертю?

Тимофій похмуро щось обмірковував, спостерігаючи, як Гриць вносить на його обійстя Ванду, як біля неї голосить Одарка. «Дивна в мого Данила життєва філософія», — подумав він.

— Ким ти був до того, як став вільним козаком? — несподівано запитав Тимофій.

— Бондарем, — здивувався Данило, не зовсім розуміючи, навіщо його сотникові це знати.

— Ти якоюсь мірою наслідуєш Діогена[71], брате, — усміхнувся Тимофій і пішов до своїх козаків.

Данило так нічого й не зрозумів. Адже він не мав можливості вивчати філософію і не уявляв, що спільного він може мати з якимось Діогеном і хто це взагалі такий. Тому, здивовано знизавши плечима, пішов слідом за своїм сотником.

Гриць заніс Ванду в дім. «Неси її сюди, хлопче. Клади її на ліжко. Ой, бідолашна панночка!» — голосила Одарка над Вандою. Грицько вклав дівчину на ліжко й нишком зазирнув їй в обличчя, чи то очікуючи, що вона подякує йому, чи то просто щоби зайвий раз поглянути на чарівну панянку. Але дівчина відчужено дивилася навколо себе, не цікавлячись тим, хто й куди її несе, не усвідомлюючи, де вона опинилася, і не звертала уваги ані на хлопця, ані на плач і голосіння няньки, що безглуздо тупцювала біля неї, ані на Оксану, яка швидко прийшла. Знахарка й далі в цей смутний час самотньо жила в лісі, не боячись стати жертвою грабунку й насильства, хоча Одарка не раз умовляла її перебратися в маєток. Але Оксана вперто відмовлялася.

— Ой, нещасна панночка! Ой, що ж робити?! — бідкалася няня.

— Та не реви ти! — відмахнулася Оксана, досадливо подумавши про те, що, мабуть, це хвороба всієї челяді у Волховицях — плакати й голосити з найменшого хвилювання. Вона оглянула рану Ванди, промила її й заново перев’язала, а потім із допомогою Одарки перевдягла дівчину, знявши брудну сукню. Ванда була дуже слабкою, оскільки втратила багато крові.

— Де я? — слабким голосом запитала дівчина.

— У Волховицях, панночко. Тебе пан Тимофій привіз. То що сталося у вас? — запитала Одарка, накриваючи дівчину простирадлом і поправляючи їй подушки.

— На наш будинок напали розбійники, а потім хтось із челяді відчинив їм ворота. Вони почали грабувати будинок, убили батька, схопили матір і сестру... — слабким, уривчастим голосом розповідала Ванда.