Лицарі Дикого Поля. Том 2 - Ярослава Дегтяренка

«А цей Хмель далеко не дурень! — подумав пан Клесінський, помітивши, як швидко моргнув Оссолінський. — Він аж ніяк не дурних людей сюди прислав. Були, найімовірніше, і привілеї й накази. І тепер пан канцлер надзвичайно нервує щодо цього».

Така відповідь не пішла на користь жодній зі сторін: підозри з Оссолінського вона не зняла, а його опонентів позбавила доказів. Тому шляхта, пошумівши на кількох наступних зборах, вирішила прислухатися і до Киселя й до Оссолінського, які наполягали на проведенні з козаками перемовин. Козацьке посольство знову запросили на сейм і зачитали йому відповідь, у якій зажадали негайного звільнення всіх полонених польських шляхтичів та магнатів і припинення всяких воєнних дій, а також повернення артилерії, що була захоплена в боях. А крім того, зажадали від козаків розірвати союз із татарами й терміново відіслати до Варшави всіх призвідників смути, що особливо відзначилися.

Мовчки вислухали козаки цю наказову відповідь і вже хотіли попрощатися, коли зі свого місця піднявся сам примас, архієпископ Мацей Лубенський, і милостиво сказав:

— Сейм розглянув найнижче прохання чигиринського сотника Хмельницького й уважає можливим задовольнити його в основній частині скарги. Про це йому повідомить пан Вольський, який буде відправлений у ваш табір під Білою Церквою найближчим часом.

Після цього козацьке посольство покинуло сейм.

Уже після всіх цих хвилювань, коли виїхали всі посольства — і козацьке, і польське під керівництвом Киселя для переговорів із Хмельницьким, канцлер спокійно сидів у своєму особняку разом із паном Матвієм. Оссолінському подобалося проводити час у компанії Клесінського — той умів красиво лестити, але в міру, не втрачаючи своєї гідності, а це зігрівало душу. Із ним можна було говорити про будь-що, не побоюючись підступу, хоча канцлер чудово розумів, що подільський шляхтич собі на умі. А втім, він потребував заступництва князя, а отже, не піде на зраду. Граючи в шахи, двоє старих пройдисвітів обговорювали всі ці останні події.

— За таким рішенням примаса зі справи Хмельницького багато приховується, пане Матвію, — говорив Оссолінський, прикидаючи наступний хід. — Великопольська шляхта розуміє, що вимоги козаків ніяк не обмежують її інтересів. Швидше навпаки, надзвичайно зацікавлена в посиленні козацтва.

— Так, бо більше нікому буде так спритно охороняти південні рубежі Речі Посполитої, якщо всіх козаків знищать. Королята в цьому не такі моторні, як кричать на кожному розі, — відповів Матвій. — А ще найголовнішим є те, що в них не вийшло звалити твою милість! — На що Оссолінський задоволено хихикнув.

— Зате тепер ми роз’єднаємо заколотників! Divide et impera![68] Козаки, отримавши свої вигоди і привілеї, уже не поспішатимуть воювати, а селяни без них це робити не зможуть. Вони ж хлібороби, а не воїни, — відповів канцлер.

«Ага! Сидячи у своїй розкішній норі, ти бачиш тільки краєчок світу, мій канцлере, — подумав Клесінський, придушивши смішок. — Ніхто не збирається зупинятися на досягнутому! Ополчення ніхто не скасовував, і шляхта вже потихеньку збігається шукати пригод на свої порожні голови. Треба відсидітися у Варшаві, аби тільки не вплутуватися в цю справу — козаки неодмінно розіб’ють поляків!»

Тут до кімнати вбіг молодий шляхтич із почту князя і, навіть не поклонившись і не вибачившись за своє вторгнення без доповіді, випалив:

— Твоя милосте, козаки Кривоноса двадцять п’ятого липня взяли Бар!

Оссолінський здивовано на нього подивився і ще більш здивовано промовив: «Це неможливо. Це брехня. Бар так укріплений, що... О Господи!» А пан Матвій зблід так страшно, що шляхтич оторопіло на нього подивився.

— Ні! — закричав Клесінський, підскочивши з крісла й ледь не перевернувши столик із шахами. — Скажи, що ти збрехав! Скажи, що це помилкова звістка! Господи! Та за що ж?!

— Пане Матвію, я, звичайно, розумію, що це жахлива новина, але як вона тебе стосується, що ти так стривожився? — здивовано промовив Оссолінський, бо навіть не уявляв, що стриманий і холодний Клесінський може так бурхливо виражати свої емоції.

— Твоя милосте, — заволав Матвій, схопившись за голову, — там... — він осікся, адже зрозумів, що треба збрехати, інакше його неправильно зрозуміють, якщо він озвучить істину. — Там мій син! Він зовсім дитина. Слабкий, хворобливий хлопчик. О, чому я не забрав його із собою?!

Насправді Матвій злякався не за Михайлика, а за Орисю. Його кохана, його мрія, його життя — вона опинилася в обложеному місті! Боже, а якщо її вбили? А якщо його солодка дівчинка потрапила в полон і дісталася якомусь мужлаю? Пан Клесінський добре знав, що полонені шляхтянки не лише стають коханками, а й охоче розбираються в дружини простими козаками, які не гребують вести їх до вівтаря і клястися їм у подружній вірності. Адже одружився козацький полковник Остап Гоголь із удовою[69] самого князя Януша Четвертинського! Це весілля знатної шляхтянки та мерзенного хлопа з жахом і обуренням обговорювала вся Варшава. І тепер його кохана теж могла виявитися цілком законною дружиною якого-небудь спритного гультяя. «Боже, який же я дурень! Та треба було привезти її із собою, а не ховати від усіх! Та хай би за нею пів-Варшави волочилося, ніж тепер вона дісталася комусь іншому! А якщо її вбили? Господи!»

Щире горе пана Матвія розчулило Оссолінського. «Треба ж! Як він переживає за сина, — зворушено подумав канцлер. — Нещасний батько! Ой, Юрій якраз туди поїхав. Боже, пропав мій секретар!»

— То там само і Юрій! — стривожено заволав Оссолінський. — Ну навіщо я відпустив його?

— Так! Так! — підігруючи канцлеру, заголосив Клесінський, бо вже не міг стримувати горя. — Бідолашні мої сини! Твоя милосте, дозволь мені покинути тебе. Маю терміново поїхати й дізнатися, що з моїми дітьми.

— Так, звичайно, їдь, пане Матвію! Дай Боже, щоби