Лицарі Дикого Поля. Том 2 - Ярослава Дегтяренка

багатьох шляхтичів. Побоювалися також і надмірного честолюбства князя. Адже, незважаючи на втрачені українські латифундії, Вишневецький був дуже багатим. Що завадить йому, придушивши повстання і використовуючи підтримку дрібної шляхти та війська, надіти на себе польську корону силою? А князь — не така людина, щоби поважати й піклуватися про права та привілеї шляхти, як це робили попередні королі, — він неодмінно уріже шляхетську свободу і встановить свою диктатуру та свавілля! Як сказав один недалекий шляхтич: «Земля наша — найкраща у світі, і вислизнути від нас ніяк не може, тому ми в безладі живемо набагато краще, ніж інші в ладу. А якщо ми погані господарі, то нам із нашими привілеями нічого побоюватися розорення, тому ми ніколи не замислюємося про справи наші. Живемо ми сьогоденням і не замислюємося про майбутнє. Матеріальні блага — річ випадкова, а шляхетство — вічне і становить багатство та силу наших земель». Тож лад у державі, який неодмінно наведе Вишневецький своєю залізною рукою, піде не на користь панівному стану. Начхати, що він піде на користь самій державі! Права і привілеї шляхти священні й непорушні!

Тому охоплений жадобою, марнославством і особистими інтересами сейм учиняв одну дурницю за іншою.

Але серед усіх цих інтриг і корисливих розрахунків сам Оссолінський ледь не постраждав. Примас, сенатори та й усі охочі замість того, щоби відкрито прийняти козацьких послів на засіданні сейму, воліли допитувати їх у приватному порядку в надії вивідати причини того, що ж спонукало козаків підняти зброю проти власної Вітчизни. Щоправда, зацікавлені не брали до уваги той факт, що для козаків Вітчизною була Україна, а не Польща.

На всі ці питання козацьке посольство чітко відповідало: «Боротьбу ми почали за наказом покійного короля, який дав нам гроші на будівництво чайок, наказав готуватися до війни з Туреччиною й пообіцяв відновити наші права. Але зразу ж за цим нас почали так жорстоко гнобити, що ми просто змушені були оборонятися, і покійний король нас у цьому підтримав!»

У це, звичайно, нікому не хотілося вірити, однак ці слова підтверджував пан Собеський, який побував у полоні в самого Хмельницького, але був милостиво ним відпущений, та чув такі самі слова від козацького гетьмана. Утім, найстрашнішим було те, що пан Собеський чув від козаків висловлювання, що, мовляв, пора урізати права шляхти й поставити над усіма без винятку єдиного короля, якому підпорядковувалися б усі, незалежно від стану й віросповідання.

А ось це вже було кричуще неподобство! Оскільки сам Влади­слав був мертвий і спитати його було неможливо, то винним був визнаний канцлер Оссолінський як найбільш довірений радник і наближений покійного короля. Його негайно охрестили зрадником і призвідником козацької смути.

Це питання порушили на черговому засіданні сейму, який пан Матвій спостерігав особисто, хоч і не був депутатом від повітового сеймика, але, з нудьги та користуючись прихильністю Оссолінського, прийшов подивитися й послухати, що ж обговорює сейм.

Якийсь шляхтич, піднявшись зі свого місця, голосно промовив: «Дії коронного канцлера наразили нашу Вітчизну на небезпеку й поставили нас усіх перед загрозою лютої загибелі, тому я вимагаю в судовому порядку розглянути причини війни та з’ясувати причетність до неї його милості Оссолінського».

Не варто й казати, що шляхтич був прихильником супротивного канцлеру угруповання, яке підтримувало королевича Карла-Фердинанда. До цього ж угруповання належали й прихильники Виш­невецького, які добре знали про ворожнечу між цими двома гідними мужами — Вишневецьким та Оссолінським. Тому ніхто не збирався втрачати нагоду зловити спритного коронного канцлера на гарячому.

Сам Оссолінський, звичайно, злякався, однак не так, аби не зуміти викрутитися. «Треба звалити все на короля! — подумав канцлер. — Він однаково мертвий, тож із нього не убуде!»

— Уся ця буря порожніх вигуків і звинувачень має під собою гіршу зраду за ту, яку боягузливо закидають мені мої вороги! — вигукнув канцлер. — Сумління моє чисте. Уважаю, що такі наклепи призведуть лише до того, що вороги посіють між нами недовіру й розбрат, які спричинять загибель нашої Вітчизни швидше від козацького бунту. Не про те шляхетне панство мислить! Найголовніша наша турбота — це цілісність і порятунок нашої Вітчизни й вибори короля. І лише обраний король справедливо розсудить цю справу, оскільки в його владі судити за злочин проти Вітчизни. Але якщо у присутніх усе-таки є тінь сумніву, то треба допитати самих послів, оскільки моїй канцелярії про цю справу нічого не відомо, а покійний король не раз таємно приймав Хмельницького у своїх покоїках!

Піднялися дебати. Але потім до сейму викликали саме посольство. Матвій зі свого куточка спостерігав за подіями. Коли ввійшли козацькі посли, вбрані в шовк та оксамит не гірше за іншу шляхту, усі замовкли, роздивляючись цих страшних козаків. «Добре, хоч рогів та копит вони не мають!» — глузливо крикнув хтось. Проте жарт здався всім несмішним, і тому ніхто навіть не хихикнув. Зате маршалок[67] сейму прямо поставив запитання, що цікавило всіх:

— Поясніть нам, чи давав вам покійний король Владислав які-небудь грамоти на привілеї. Чи наказував вам король будувати чайки й готуватися до війни з Туреччиною? Чи підбивав він вас підняти шаблі на братів християн?

Літній козак, вочевидь глава посольства, мовчки обвів поглядом усіх присутніх, подивився на Оссолінського, чиє обличчя не виражало ані страху, ані тривоги, на примаса, який, навпаки, із цікавістю чекав відповіді, і спокійно промовив:

— Про що-небудь подібне мені невідомо, і жодних вказівок щодо цього я не отримував. Але якби й були якісь накази чи зносини між покійним королем та його