Лицарі сорока островів - Сергій Лук'яненко

Потім ми ламали стіну. Камені були скріплені цементним розчином, на наше щастя — неякісним, з роками не затверділим, а навпаки, що обсипався.

Спочатку ми намагалися розколоти каміння, потім зрозуміли, що треба вибивати цемент, вставляти в отвір лом і, розгойдуючи його, виколупувати окремі камені. Після цього робота пішла швидше.

Коли у вікна почали неквапливо вповзати сонячні промені, Кріс стурбовано сказав:

— Хлопці, поспішаємо. За півгодини зійдуться мости.

- Розминки сьогодні не буде? — хрипко спитав Тимур, піднімаючи брухт для нового удару.

— Розминайте за роботою, — відрізав Кріс.

- Ясно, - Тимур розмахнувся і вдарив по стіні. Лом вибив здоров'яний камінь і провалився в діру, що утворилася. Тимур ледве встиг його випустити, щоб не обдерти руки об край отвору. Ми завмерли.

Першим схаменувся Кріс. Він відібрав у Толіка другий брухт і кількома ударами розширив отвір. Варто було кам'яній кладці втратити свою цілісність, як вона почала розвалюватися від найменших поштовхів. Сила будь-якої стіни у її монолітності. Втративши її — стіна приречена.

Камені з гуркотом провалювалися в отвір, що розширюється. В нього вже можна було пролізти, але ми не поспішали. Під нашими ударами став з'являтися закладений колись дверний отвір. Я почекав мить, коли Кріс опустив свою зброю, відпочиваючи, і підійшов до отвору. Нахилився, заглядаючи в нього. Мене ніхто не зупиняв. Заглянути у темряву — це, виявляється, не менш важко, ніж зруйнувати стіну.

Спершу я нічого не бачив — очі звикали. З отвору тягло застояним повітрям — не задушливим, і не спертим, саме застояним. Їм ніхто не дихав десятки років, ось у чому річ. У кам'яній клітці помирає навіть повітря.

- Що там? — тихо спитав Меломан.

А я мовчав. З темряви на мене дивилися чиїсь очі. Живі та мертві одночасно. Сумні, стомлені очі.

— Тут портрет, хлопці, — нарешті сказав я. — Біля протилежної стіни стоїть великий портрет. Дайте смолоскип.

Мені засунули в руки ціпок, обмотаний просмоленою палаючою тканиною. Тримаючи смолоскип перед собою, я протиснувся в отвір.

Приміщення виявилося досить великим. Ті п'ять на п'ять метрів, яких не вистачало на плані. Вгорі стіни звужувалися, тож виходило щось на кшталт усіченої чотиригранної піраміди. Ні вікон, ні інших дверей у кімнаті не було. На двох дощатих ящиках біля протилежної стіни косо стояла картина у дерев'яній рамі. Бородатий чоловік у терновому вінку. Ісус Христос. На стіні висіло ще кілька ікон.

— Це церква, каплиця, — розгублено сказав я Крісу, який проліз за мною. Присвітив смолоскипом навколо.

Бочка. Розсохла, перекинута на бік. Ще кілька ящиків. Порожні бляшанки з-під консервів, чи що? І щось біле, розсипане по підлозі, прикрите напівзгнилими рештками одягу. Мене замутило.

Їх було троє чи четверо — тих, хто помер у замурованій наглухо каплиці. Двоє лежали поруч зі мною, обійнявшись чи притулившись один до одного. Біля стіни було ще кілька маленьких, жалюгідних купок ганчір'я і кісток.

— Жорстоко, — напівголосно сказав Кріс і взяв мене за руку. Він також побачив скелети. — Їх жорстоко вбили, Дімко.

— Вони вбили, — розгублено відповів я.

Біля стіни стояло іржаве відро з закам'янілими залишками розчину. Двері замуровували зсередини, а зовні її лише оштукатурили.

Кріс повільно нахилився, підняв щось із підлоги.

— Зошит, Дімо.

Нам пощастило, папір майже не постраждав. Зошит пожовтів, роздерта посередині обкладинка покоробилася, але літери були видно навіть при світлі смолоскипа.

Тимур, що опинився в каплиці слідом за нами, свиснув, побачивши скелети, підійшов до ящиків. З хрускотом відірвав одну із