Лицарі сорока островів - Сергій Лук'яненко
— А може, він і правий, — промовив я напівголосно.
— Дімку, а от твоєї рисочки я не зрозумію, — зізнався Кріс. — Мій обов'язок — усіх розуміти, а тебе не виходить.
— У мене однобоків немає. Я всебічно розвинений, — пожартував я. Але Кріс відповів серйозно.
- Щось є. Але я не розберуся.
- Хіба це важливо?
- Не знаю. Але вміння Тимура чи Толіка, моє командирство, — все це пришельцям не страшне. Все це у правилах Ігри. А треба вийти із кола, знайти тріщину. Вона має, має бути…
- Безперечно!
Ми засміялися. Стало трохи легше. І тут же відчинилися двері, наче за нею чекали закінчення нашої бесіди. До кімнати заглянув Толик, розгублено глянув на нас.
— Ходімо, самі побачите, — трохи зніяковіло запропонував Толик. — Дурниця якась…
…Глупством, що відбувається, було лише для нас. Дітям із двадцять сьомого острова зараз доводилося туго. Коли ми піднялися на сторожову вежу, там зібралися всі, крім Тимура. Густий стовп диму, що тягнеться в небо, був помітний з будь-якої точки острова, але лише з сторожової вежі відкривалося його джерело — замок двадцять сьомого острова.
— Про пожежі на Островах я ще не чув, — тихо сказав Кріс, безцеремонно розштовхуючи хлопців і пробираючись на зручне місце.
- Прибульці? - Обережно припустив Ілля.
Кріс похитав головою.
— Ні, хлопці…
Обіпершись на перила, він завмер біля самого краю майданчика.
— Поділ влади триває…
Ніколи ще нам не було так незатишно і соромно, як у ці миті. Ми мовчки, нічого більше не питаючи, дивилися на справу своїх рук. Нехай нам довелося туго, хай ми постраждали першими. Але й Конфедерація наша ідея. Прекрасна мрія, яка вбиває тих, хто повірив у неї.
Я довго не міг заснути. Після вечері — невеселої, швидкої — ми розійшлися по своїх кімнатах. Кімнат зараз вистачало на всіх, ось тільки нас це не тішило. Я повертався з боку на бік, рахував до ста, вигадував сам собі всякі цікаві історії. Нічого не помагало. На Островах одна крайність змінювала іншу: або спиш цілий день, або мучишся від безсоння. Нарешті я почав засипати. І вже в напівдрімоті, лежачи на краю ліжка, почув крик.
Крик був слабкий, короткий, але справжній — у цьому я був певен. Сон зник миттєво. Я підвівся, прислухаючись. Але у замку знову було тихо. Не запалюючи свічки, я нашарив меч, вийняв його з піхов. Звук долинув із сусідньої кімнати, де спав Том.
Відкрити свої двері я наважився не одразу. У коридорі виявилося ще темніше, ніж у кімнаті, — широкі вікна затуляла від світла зірок сторожова вежа. Тримаючи меч перед собою, я дійшов уздовж стіни до сусідніх дверей. Ткнув її ліктем.
У кімнаті тремтів жовтий напівсвітло-напівтемрява. Том не погасив свічку, і хоча зазвичай за це лаяли, зараз я був радий його безладу. Маленький австралієць лежав на ліжку поверх ковдри. Живий – я виразно чув рівне дихання.
- Том! Наснилося щось? — розгублено спитав я російською мовою.
Хлопчик мовчав. Я підійшов ближче і побачив, що очі його широко розплющені, а губи беззвучно ворушаться. Зіниці були чорними і величезними, в них відбивалося полум'я свічки, що затремтіло від моїх рухів.
- Том?
Він усміхався. Усміхався чомусь своєму, невідомому мені. Несподівано я зрозумів, що зараз його можна штовхати, гальмувати, бити. Том не прокинеться. Не простий це сон.
Сумка, з якою Том потрапив на острів, лежала поряд. Нічого цікавого в ній для мене не було — і книжки, і зошити, і фломастери, і простенький мікрокалькулятор одразу перейшли до
