Лицарі сорока островів - Сергій Лук'яненко

Я зайшов до своєї кімнати і повалився на ліжко. Мені було нудно і тужливо, не хотілося ні спати, ні вечеряти, ні бачити будь-кого з хлопців. Але хвилин за десять до мене зайшов Кріс.

Посівши на друге ліжко, командир довго дивився на мене. Давним-давно, в мій перший ранок на острові, так дивився Ігорьок. Тільки тоді ми ще вміли посміхатися.

— Кріс, розкажи, як усе сталося. Чому ви посварилися? - Запитав я. — Я так і не зрозумів.

Уткнувшись підборіддям у долоні Кріс знизав плечима. У нього безпорадно хитнулася голова.

— Дімко, якби я сам розумів… Ну, сварилися ж завжди, і до того, як ви спливли. І цього разу нічого особливого не сталося.

Кріс почав розповідати, як Ахмет пішов з однієї з ранкових нарад, посперечавшись з дрібниці: який міст чергового «упертого» острова атакувати його бійцям. Як вдень Толику передали знайомі хлопці: Ахмет зустрівся з командирами двох островів Конфедерації і щось радився. Як увечері Ахмет прийшов "миритися". І як Сержан, що виглянув із замку, побачив хлопців із сусідніх островів, що підступають по всіх трьох мостах.

Захищатись було вже неможливо. Щойно встигли сховатися в підвалі, та й то — не всі.

Я слухав Кріса, і поступово у мене виникало ідіотське відчуття, що і я був учасником того, що відбувалося: так знайомо звучало все, що розповів Кріс. Справді, найпересічніша сварка. Найпростіша інтрига. Завершила ж палацовий переворот звичайна бійка.

- Кріс, - перебив я. — Ти знаєш, адже це могло статися й раніше.

Кріс підвівся. Потягнувся. Застрибнув на ліжко.

- Оп-ля. Могло, кажеш? Це повинно було статися. Безперечно.

Я теж ліг зручніше.

— Якщо не Ахмету, то комусь іншому захотілося б владі…

- Безперечно. Прибульці не турбувалися через Конфедерацію. Вони знали, що вона розвалиться. Сорок островів. Сорок найрізноманітніших звичаїв та правил. Острови-республіки та острови-диктатури. Міжнародні та «чисті». Малята... і такі здорованки, як я. Ми всі хочемо додому, правда? Але ж нам хочеться і багато іншого. І не на Землі, а ще тут. Ніхто не хоче чекати. Ніхто…

Кріс позіхнув. І зі смаком додав:

- Не-сом-нен-но.

- Що ти залагодив? - Не витримав я. - Інших слів немає?

Кріс засміявся.

- Ось. Ти сам бачиш, що навіть така нісенітниця, як нав'язливе слово, може нас посварити.

- Ні, Кріс!

Ми замовкли.

- Сержана шкода, - несподівано сказав Кріс. — Ми сміялися, що він у всьому сумнівається, з усіма сперечається. А це врятувало нас. Толик сказав Сержану, що дарма він підозрював Ахмета — той прийшов миритися. Сержан образився і сказав, що тут ще річ темна. Вийшов із замку…

— Він з усіма сперечався… — підтвердив я чогось.

— Нас дуже мало на острові, щоб бути однаковими, — незрозуміло сказав Кріс. — Кожен має одну-дві риси, які стають головними. Сержан був сперечальник. Тимур солдатів та тренер. Ромко… ти його і впізнати не встиг… веселун.

- Хохмач, - уточнив я.

- Так.

- А Толик?

- Толик? — Кріс замислився. — Він… він… як би це сказати… пристосувач? Він у нас як удома, розумієш? Звик, дізнався про правила Ігри, навчився фехтувати. Швидше за всіх. Купається, рибу ловить, ігри вигадує. Якщо треба битися, б'ється, і здорово. Якщо можна не битися ще краще. Ні з ким не свариться. Сперечався лише з Сержаном…