Темна матерія - Блейк Крауч
Це зовсім не той ель, не те метро, яке я так добре знаю. Тут просторо. Ніхто не стоїть. Усі зафіксовані в кріслах, і все це нагадує аеросани.
Над кожним порожнім кріслом послужливо світиться напис «ВІЛЬНЕ».
Коли ми з Амандою йдемо проходом, автоматичний провідник каже:
Будь-паска, знайдіть вільне місце. Поїзд не зможе рушити, поки всі не будуть надійно розташовані в кріслах.
Ми швиденько сідаємо на місця в передній частині вагона. Коли я відкидаюся на спинку крісла, раптово висуваються м’які обмежувачі й обережно притримують мене за плечі й за талію.
Будь-ласка, притисніть голову до спинки крісла. Поїзд рушає за три... дві... одну.
Прискорення м’яке, але потужне. На пару секунд воно втискає мене в м’яку спинку крісла, а потім ми летимо вздовж однієї рейки на неймовірній швидкості, під нами зовсім не відчувається тертя, а за вікном суцільною розмитою плямою пливе міський пейзаж, і на такій швидкості практично неможливо що-небудь розгледіти.
Здалеку повільно насувається фантастичний обрій. Вигляд у будинків якийсь нелогічний, нераціональний. У різкому ранковому світлі здається, наче хтось розбив дзеркало, зібрав осколки й поставив їх сторчма. Надто вже спонтанно й невимушено розкидані вони навколо. Прекрасні у своїй недосконалості й асиметрії, наче гірський кряж, або вигин ріки.
Дорога пірнає вниз.
Мій шлунок злітає вгору.
Ми зі свистом пролітаємо тунель — темрява, в яку вриваються спалахи світла, що тільки посилює відчуття дезорієнтації і швидкості.
Ми вириваємось із темряви, і я хапаюся за ручки крісла, бо мене кидає вперед на обмежувачі, коли поїзд із шумом зупиняється.
Провідник оголошує:
Станція «Центр».
Це ваша зупинка? — з’являється голографічний напис «Т?» і «Н?» сантиметрів за п’ятнадцять од мого обличчя над
— Давай вийдемо тут, пропонує Аманда.
Я натискаю «Т?». Вона робить те ж саме.
Наші обмежувачі розмикаються і ховаються в крісла. Підводимось і разом з іншими пасажирами виходимо з вагона на платформу розкішної станції — зменшеної копії Центрального вокзалу Нью-Йорка. Це велична, аж дух перехоплює, споруда зі стелею, яка нагадує скло з фаскою, судячи з того, як сонячне світло проходить крізь нього й розсіюється в залі крихітними діамантами, розкидаючи веселих сонячних зайчиків по мармурових стінах.
У залі повно людей.
Довгі тужливі звуки саксофона витають у повітрі.
На протилежному боці зали ми піднімаємося приголомшливим водоспадом сходів.
Усі навколо нас розмовляють самі з собою — телефонні розмови, здогадуюсь я, хоча не бачу ніяких мобільних пристроїв.
Піднявшись сходами нагору, проходимо через один із десятка турнікетів.
Вулиця запруджена пішоходами — ані машин, ані світлофорів. Ми стоїмо біля цоколя найвищої будівлі, яку я тільки бачив. Навіть зблизька вона якась нереальна. У неї не видно поділу на поверхи і тому вона нагадує шматок льоду або кристал.
Суто з цікавості перетинаємо вулицю, заходимо у вестибюль цієї вежі й, керуючись вказівними знаками, стаємо в чергу на оглядовий майданчик.
Ліфт на диво швидкий.
Мені доводиться ковтати, щоб звільнитися від закладення у вухах через постійну зміну тиску.
За дві хвилини ліфт зупиняється.
Провідник повідомляє, що в нас десять хвилин, щоб помилуватися видами згори.
Коли двері розсуваються, нас зустрічає холодний порив вітру. Виходимо з кабіни, проминаємо голограму з повідомленням: Ви перебуваєте на висоті 2159 метрів над рівнем вулиці.
Шахта ліфта займає центральну частину крихітного оглядового майданчика. Вершина вежі всього за п’ятнадцять метрів над нами, а верхівка скляної структури виготовлена у вигляді невеличкого полум’я.
Коли ми підходимо до краю, перед нами матеріалізується ще одна голограма: «Скляна Вежа — найвища будівля на Середньому заході й третя за висотою в Америці».
Тут холодно, з озера постійно дме бриз. Здається, що повітря тоненькою цівочкою вливається в мої легені, і я відчуваю ознаки запаморочення, правда, не знаю, від чого це: від браку кисню чи від страху висоти.
Ми підходимо до перил.
Голова йде обертом. Шлунок бунтує.
Занадто багато вражень — ігристий розлив міста, надмір сусідніх веж, величезний обшир озера, яке легко проглядається аж до південної частини штату Мічиган.
На тисячі кілометрів на схід і на південь від передмість у ранковому світлі сяють прерії.
Вежа похитується.
В ясний день можна побачити чотири штати — Іллінойс, Індіану, Мічиган і Вісконсин.
Стоячи на цьому витворі мистецтва і уяви, я почуваюсь маленьким у найкращому сенсі цього слова.
Так захоплююче дихати повітрям цього світу, здатного збудувати щось таке чудове, як ця вежа.
Аманда поруч зі мною, і ми милуємося розкішними жіночними формами цієї будівлі. Тут панує спокій