Темна матерія - Блейк Крауч

— Джейсоне, чорт забирай, я тебе тут покину! — кричить Аманда.

— Хто це? — питає Даніела.

Гуркіт двигуна, що наближається, нагадує дизель.

Правду казала Аманда. Треба було одразу повернутись, як тільки я зрозумів, наскільки небезпечним може бути це місце.

Це не мій світ.

І все ж мене тягне на другий поверх цього будинку, в спальню, де мертвою лежить якась версія мого сина.

Мені хочеться побігти туди й винести його звідти, але це означатиме мою смерть.

Я збігаю сходами на вулицю саме тоді, як «Гамві» зупиняється посеред дороги, за три метри від бампера машини, яку ми прихопили в Південному районі.

Бездоріжник обліплений різними емблемами — Червоний хрест, Національна гвардія, ЦКЗ.

Аманда висувається з вікна.

— Якого чорта, Джейсоне?

Я витираю очі.

— Там мій мертвий син. Даніела помирає.

Дверцята «Гамві» з боку переднього пасажира відчиняються і звідти вилазить постать у чорному костюмі хімзахисту й протигазі, тримаючи мене на мушці автомата.

Голос, який пробивається крізь маску, належить жінці.

Вона каже:

— Стійте, де стоїте.

Я інстинктивно піднімаю руки.

Потім вона націляє автомат на лобове скло «Сієри» й рушає до машини.

Наказує Аманді:

— Заглушіть двигун.

Коли водій «Гамві» вилазить із бездоріжника, Аманда простягає руку до центральної консолі й вимикає запалювання.

Я вказую на Даніелу, яка, хитаючись, стоїть на ґанку.

— Моя дружина дуже хвора. Нагорі лежить мій мертвий син.

Водій дивиться крізь маску на фасад особняка.

— Ви правильно вивісили кольори. Коли буде проїжджати служба...

— Їй потрібна медична допомога просто зараз.

— Це ваша машина?

— Так.

— Куди ви збираєтесь їхати?

— Я хочу відвезти дружину туди, де їй можуть допомогти. Тут є десь поблизу якісь лікарні чи...

— Чекайте тут.

— Будь ласка.

— Чекайте.

Водій ступає на тротуар і піднімається сходами туди, де тепер на найвищій сходинці, спершись на поручень, сидить Даніела.

Він стає перед нею навколішки, і хоч я чую його голос, слів я не розбираю.

Жінка з автоматом контролює мене й Аманду.

На протилежному боці вулиці в якомусь вікні я помічаю мерехтливе світло. Це хтось із наших сусідів виглядає, щоб подивитись на те, що там діється перед моїм будинком.

Водій повертається і каже:

— Послухайте, ЦКЗ уже два тижні як переповнений, везти її туди немає жодного сенсу. Раз із очей пішла кров, то кінець близько. Не знаю, як ви, а я б хотів померти у власному ліжку, а не на розкладачці в наметі ФЕМА, вщерть набитому мертвими і людей при смерті.

Він гукає через плече:

— Надю, будь-ласка, захопи для цього чоловіка кілька автоін’єкторів. І маску заодно.

— Майку, — озивається вона.

— Чорт, просто візьми й зроби це.

Надя відчиняє дверцята багажника «Гамві».

— Значить, вона помре?

— Мені дуже шкода.

— Скільки в неї часу?

— Я здивуюсь, якщо вона дотягне до ранку.

Даніела стогне в темряві позаду мене.

Надя повертається, тицяє мені в руку п’ять автоін’єкторів і маску для обличчя.

Водій каже:

— Маску носіть увесь час, і я знаю, що це важко, але постарайтеся не доторкатися до дружини.

— А що це за препарат?

— Морфій. Якщо ви зразу дасте їй усі п’ять, вона просто згасне. Я б не чекав. Останні вісім годин наймерзотніші.

— У неї немає шансів?

— Ні.

— А де ліки?

— Їх не встигнуть зробити, щоб врятувати місто.

— То вони просто залишають людей помирати у своїх будинках?

Він дивиться на мене крізь свій захисний лицьовий щиток.

Цей щиток тонований.

Я навіть не бачу його очей.

— Якщо ви спробуєте втекти й натрапите не на той блокпост, вони вас уб’ють. Особливо вночі.

Він повертається і йде геть.

Я дивлюсь, як вони знову залазять у «Гамві», заводять двигун і виїжджають з кварталу.