Темна матерія - Блейк Крауч

Я ступаю крок уперед, під ногами на бетонній підлозі хрустить скло, а полуденне світло вливається у вікна високо вгорі, осяваючи ряд металевих генераторів з якогось іншого часу.

І хоч я не бачив цієї кімнати при світлі, я її добре знаю.

Коли я востаннє був тут, над озером Мічиган сходив місяць повня. Мене притулили спиною до однієї з цих древніх хитромудрих штуковин, попередньо накачавши наркотиками. І я дивився на чоловіка в масці гейші, який під дулом пістолета приволік мене на територію цього закинутого заводу.

Дивився — хоч я тоді й не знав цього — на самого себе.

Я навіть не міг уявити собі такої подорожі.

Того пекла, яке насправді чекало на мене.

Куб стоїть у дальньому кінці залу генераторів, захований під сходами.

— Ну? — питає Аманда.

— Здається, в мене вийшло. Це останнє місце, яке я бачив перед пробудженням у вашому світі.

Ми пробираємося через покинуту електростанцію.

Надворі сяє сонце.

Сідає.

Вечоріє і чути тільки самотні крики чайок, що літають над озером.

Ми мандруємо околицями південного Чикаго, йдучи узбіччям дороги, як пара волоцюг.

Звіддаля видніються знайомі обриси будівель.

Ці обриси я знаю і люблю.

Сонце схиляється нижче й ми йдемо вже хвилин з двадцять, коли до мене доходить, що ми ще не бачили на дорозі жодної машини.

— Якось дуже тихо, правда? — питаю.

Аманда дивиться на мене.

На тому промисловому пустирищі біля озера ця тиша не була такою помітною.

А тут вона оглушує.

Не видно машин.

Не видно людей.

Так тихо, що я чую, як по лініях електропередач над нами тече струм.

Станція «Вісімдесят сьома вулиця» Чиказького управління міського транспорту зачинена — не їздять ані автобуси, ані поїзди.

Єдина ознака життя — вуличний чорний кіт із закрученим хвостом, який крадеться через дорогу з пацюком у зубах.

— Може, нам краще повернутися в куб? — запитує Аманда.

— Я хочу побачити свій дім.

— Тут якась погана енергетика, Джейсоне. Невже ти не відчуваєш?

— Ми не навчимося управляти кубом, якщо не розберемося, куди він нас заносить.

— А де ти живеш?

— Логан-сквер.

— Неблизький світ.

— То позичмо машину.

Ми перетинаємо Вісімдесят сьому вулицю і йдемо житловим кварталом. Схоже, тут не прибиралось кілька тижнів. Скрізь купа сміття. Воно нагромаджене величезними купами гидких порваних мішків уздовж тротуарів.

Багато вікон забиті.

Деякі затулені листами пластику.

Майже на всіх вікнах теліпаються шматки одягу.

Червоні.

Чорні.

Десь із будинків чується гудіння радіо й телевізорів.

Плач дитини.

А так, увесь район охоплений зловісною тишею.

Посеред шостого кварталу Аманда вигукує:

— Одна є!

Я переходжу вулицю, підходжу до автомобіля «Сієра» середини 90-х.

Білого кольору, місцями поржавілий, колеса без ковпаків.

Крізь брудне скло помічаю ключі, що стирчать із замка запалювання.

Ривком одчиняю дверцята водія і сковзаю за кермо.

— Отож, ми таки це робимо? — питає Аманда.

Я заводжу двигун, поки вона вмощується на сидінні пасажира.

Пального — ще чверть баку.

Має вистачити.

Лобове скло настільки брудне, що секунд десять я відшкрібаю його, обливши миючим розчином, від сажі, бруду й налиплого листя.

Федеральна траса абсолютно порожня.

Нічого подібного я ніколи не бачив.

Порожньо в обох напрямках, скільки сягає око. Вечоріє, сонце виблискує на хмарочосі Вілліс-тауер. Я поспішаю на північ, і з кожним кілометром вузол у мене в шлунку зав’язується тугіше.

— Давай повернемось, — пропонує Аманда. — Серйозно. Тут, очевидно, щось зовсім не так.

— Якщо моя сім’я тут, моє місце — поряд із нею.

— Ти хоча б упевнений, що це твоє Чикаго?

Вона вмикає радіоприймач і крутить ручку, аж поки в гучномовцях не з’являється знайомий сигнал аварійного оповіщення про надзвичайний стан.

Наступне повідомлення передається на прохання Департаменту поліції штату Іллінойс. Для округу Кук режим цілодобової