Темна матерія - Блейк Крауч

— Ненавмисне. Може, це відображення того, що ти відчувала в той момент, коли відчиняла двері.

Вона доїдає останній шматок сухпайка й кидає порваний пакет у вогонь.

— Згадай той перший світ, який ми побачили — Чикаго в руїнах, де навколо нас розвалювалися будинки. Який стан був у нас, коли ми опинилися в тій підземній парковці?

— Страх. Жах. Розпач. О Боже. Джейсоне.

— Що?

— Перед тим, як ми відчинили двері в ангар і побачили, як наші версії схопили, ти саме про таку можливість і розповідав.

— Хіба?

— Ти розповідав про ідею мультивсесвіту, і про те, що все, що може трапитися, трапляється, і ти сказав, що десь існують наші з тобою версії, які так і не добралися до куба. За мить ти відчинив двері, і ми побачили саме цей сценарій.

Я відчуваю, як у мене поколює в хребті від такого раптового містичного осявання.

— Увесь цей час ми не могли зрозуміти, де важелі управління...

— А ми самі є цими важелями.

— Точно. І якщо це справді так, то ми можемо вирушати куди завгодно. У тому числі й додому.

Рано вранці наступного дня ми стоїмо посеред цього мовчазного містечка по пояс у снігу й тремтимо, дарма, що понатягали на себе увесь зимовий одяг цієї нещасної сім’ї, який тільки знайшли в гардеробі.

Попереду на полі жодного нашого сліду. Ніяких ознак куба. Нічого, тільки гладкий незайманий сніг.

Поле величезне, а куб крихітний.

Шанси, що ми ходитимемо навмання і наштовхнемося на нього, покладаючись на сліпу вдачу, мізерні.

Сонце щойно піднялося над деревами, холод неймовірний.

— І що нам робити, Джейсоне? Угадувати? Починати копати?

Я озираюсь на занесений будинок, роздумуючи якусь жахливу хвилину, як довго ми там протягнемо. Як довго, перш ніж в нас вигорять усі дрова? Перш ніж закінчиться наша їжа? Перш ніж ми здамося й загинемо, як усі тут?

Я відчуваю, як щось темне розбухає в мене в грудях — це заворушився страх.

Я набираю повні легені повітря, але воно таке холодне, що я закашлююсь.

Мене охоплює паніка.

Знайти куб неможливо.

Тут дуже холодно.

У нас буде мало часу, і коли прийде нова буря, і наступна, куб опиниться так глибоко, що ми ніколи до нього не доберемося.

Хіба що...

Я струшую рюкзак з плечей у сніг і розстібаю його тремтячими пальцями.

— Що ти робиш? — питає Аманда.

— Хапаюся за соломинку.

За якусь секунду я знаходжу те, що шукаю.

Вхопивши компас, залишаю Аманду й рюкзак і пробиваюся на поле.

Вона йде слідом, гукаючи, щоб я зачекав.

Метрів за п’ятнадцять я зупиняюся, щоб вона мене наздогнала.

— Ось дивися, — кажу я, торкаючись лицьового боку компаса. — Ми в Південному Чикаго, так? — я вказую в бік далеких контурів хмарочосів. — Отже, магнітна північ там. А подивися, як стрілка вказує на схід у бік озера?

У неї зазоріли очі.

— Авжеж. Це ж магнітне поле куба збиває стрілку компаса з правильного напрямку.

Ми пробиваємося крізь пухкий сніг. Посеред поля стрілка обертається зі сходу на захід.

— Ми над ним.

Я починаю копати, сніг обдирає мої голі руки, але я не можу зупинитися. Десь через метр я вдаряюся об край куба, копаю далі, для захисту натягнувши рукава на кисті, які вже не просто замерзли, а заніміли.

Коли нарешті мої напівзамерзлі пальці хапаються за верх відчинених дверей, у мене з горла виривається крик, який луною розходиться в цьому скутому кригою світі.

Через десять хвилин ми вже знову всередині куба й випиваємо ампулу сорок шість і ампулу сорок п’ять.

Аманда запускає таймер на своєму годиннику, вимикає ліхтар, щоб зберегти батарейки, і коли ми сидимо поряд у холодній темряві, чекаючи, поки подіє препарат, вона каже:

— Ніколи не думала, що так зрадію, знову побачивши наш чортів маленький рятувальний човен.

— Справді?

Вона схиляє голову на моє плече.

— Дякую, Джейсоне.

— За що?

— Що не дав мені там замерзнути.

— То ми квити?

Вона сміється.

— Аж ніяк. Тобто, не забуваймо, що це все через тебе.

Незвично перебувати в стані сенсорної депривації, сидячи в цілковитій темряві й тиші куба. Єдині фізичні відчуття — це холод металу, який проникає крізь одяг,