Темна матерія - Блейк Крауч

— Як ти думаєш, що сталося з тими, хто тут жив? — питає вона.

Правда: Я перетягнув їхні тіла в кабінет, щоб вона не бачила.

Але я кажу:

— Не знаю. Може, вони пішли туди, де тепліше?

Вона усміхається.

— Брехун. У нашому зорельоті не надто тепло.

— Ось що значить «різко розширити межі свого пізнання».

Вона робить довгий глибокий вдих, видихає.

Каже:

— Мені сорок один рік. У моєму житті не було нічого особливого, але це було моє життя. У мене була робота. Квартира. Собака. Друзі. Телешоу, які я любила дивитися. Той хлопець, Джон, якого я бачила тричі. Вино. — Вона дивиться на мене. — І я ніколи всього цього не побачу, так?

Я не знаю, що відповісти.

Вона веде далі:

— У тебе хоч є якась мета. Світ, у який ти хочеш повернутися. Я не можу повернутися у свій, то куди мені подітися?

Вона дивиться на мене.

Напружено.

Незмигно.

У мене немає відповіді.

Наступного разу, коли я прокидаюся, то бачу, що від вогню лишилася купка розжареного вугілля, а сніг у верхній частині вікон підсвічується й іскриться від сонячних променів, які намагаються пробитися крізь нього.

Навіть усередині будинку нестерпно холодно.

Витягши руку зі спального мішка, я мацаю наш одяг на каміні. З полегшенням виявляю, що він сухий. Я засовую руку назад у мішок і повертаюсь до Аманди. Вона з головою застебнулася в мішку, і я бачу, як її дихання пробивається зсередини хмарками пари, яка перетворюється на кристали льоду й осідає на мішку.

Я одягаюся, розпалюю нове багаття і тримаю руки над вогнем, бо пальці вже почали дубіти.

Залишивши Аманду досипати, я йду через вітальню, де сонця, що пробивається крізь сніг у верхній частині вікон, якраз достатньо, щоб присвітити мені дорогу.

Піднімаюся темними сходами.

Іду коридором.

Знову в кімнату дівчинки, куди нанесло повно снігу й замело майже всю підлогу.

Я пролізаю у віконну раму і мружуся проти яскравого світла, сяйво льоду таке сильне, що секунд із п’ять я взагалі нічого не бачу.

Снігу — в пояс.

Небо пронизливо синє.

Не чути пташок.

Ніяких ознак життя.

Не чути навіть шепоту вітру, не видно наших слідів. Усе замело снігом.

Температура, мабуть, упала космічно нижче нуля, бо навіть на сонці я не відчуваю і натяку на тепло.

Ген-ген вимальовуються обриси Чикаго — хмарочоси, занесені снігом, вкриті льодом, сяють на сонці.

Біле місто.

Світ криги.

По той бік вулиці я бачу відкрите поле, де ми вчора мало не замерзли.

Куба нема й сліду.

Я повертаюся всередину. Аманда вже прокинулась і сидить біля каміна, закутана в спальні мішки й ковдри.

Йду на кухню по які-небудь столові прибори.

Потім відкриваю рюкзак і дістаю пару індивідуальних харчових пакетів.

Вони холодні, але поживні.

Ми жадібно їмо.

Аманда питає:

— Ти бачив куб?

— Ні, я думаю, що його занесло снігом.

— Фантастика, — вона дивиться на мене, потім знову на вогонь, каже: — Не знаю, сердитися на тебе чи дякувати.

— Про що ти?

— Поки ти був нагорі, мені треба було зайти у ванну. Я набрела на кабінет.

— То ти їх бачила.

— Вони померли від голоду, так? Перш ніж у них закінчились дрова.

— Схоже, що так.

Я дивлюсь у вогонь і відчуваю, як щось поколює в задній частині мого мозку.

Якийсь невиразний натяк.

Це почалося, коли хвилину тому я був назовні, дивився на те поле і згадував, як ми мало не загинули в тій білині.

Я кажу:

— Пам’ятаєш, що ти сказала про коридор? Як він нагадав тобі про білу западню?

Вона перестає їсти, дивиться на мене.

— Двері в коридорі — це підключення до безлічі паралельних світів, так? А що, як ми самі визначаємо, до якого світу підключитися?

— Як?

— А що, як це схоже на усвідомлене сновидіння, де ми якимось чином вибираємо певні світи?

— І ти хочеш сказати,