Пробудження Левіафана - Джеймс С. А. Корі

Я думаю, що розрулю. Йому спало на думку, що він у ситуації діє – немовби він частина системи. Направду, він більше таким не був, і це могло мати свої наслідки.

– Він за нами стежив, – мовила жінка до Голдена. А тоді повторила, повернувшись до Міллера: – Ви за нами стежили.

– Та ж так, – погодився Міллер. З голосу не схоже було на каяття, та кремезний похитав головою:

– Це все капелюх. Трохи виділяється.

Міллер зняв капелюха з загнутими полями і роздивився його. Звісно що здоровило його змалював. Інші троє були компетентними аматорами, але Голден служив у флоті ООН. Міллер ладен був закластися на грубі гроші, що досьє лисого могло стати дуже цікавим читанням.

– Чому ви за нами слідкували? – запитав Голден. – Тобто я вдячний за другу частину, в якій ви стріляли в людей, які стріляли в нас, але волів би дізнатися і про першу.

– Я декого шукаю, тому хотів з вами поговорити.

Запала тиша. Голден посміхнувся:

– Когось особливого?

– Члена команди «Скопулі».

– «Скопулі»? – перепитав Голден і хотів розвернутися до жінки, аби подивитися на неї, але зупинився. Там щось було. «Скопулі» означав щось для них, щось, чого не було в новинах.

Жінка відповіла:

– На борту не було нікого, коли ми туди прибули.

– От лайно! – вилаявся той, хто тремтів за диваном. Це всі слова, що він вимовив після бою, але повторював їх швидко і п’ять-шість разів.

– А ви як? – запитав Міллер. – «Доннаджер» вас виштовхнув на Тихо, а потім сюди. Як щодо цього?

– Звідки ви це узяли? – перепитав Джим.

– Це моя робота. Ну… було моєю роботою.

Не схоже було, що відповідь землянина задовольнила. Здоровань виріс за Голденом, обличчям виказуючи приязнь: мовляв, не буде проблем, поки їх не буде. Але тоді буде до біса проблем. Міллер кивнув – частково лисому, частково собі.

– Мені повідомили з АЗП, що ви не загинули на «Доннаджері».

– Вам просто так повідомили? – перепитала жінка з неприхованою люттю в голосі.

– Ні, радше натякнули, – розповів Міллер, – так було сказано, і я прийняв це. За десять хвилин я маю впевнитися, що охорона Ероса не запроторить вас до буцегарні і мене разом з вами. Тож якщо є щось, що ви хотіли б розповісти мені – типу, що ви тут робите, то кращого моменту не вигадаєш.

Тишу порушували лише рециклери, що працювали над очищенням повітря від диму та пилу перестрілки. Підвівся ще один, котрий тремтів і лаявся на підлозі. Щось у його манері триматися натякало на причетність до вишколу. Хтось-в-минулому, допетрав Міллер, але не піхтура. Флот, можливо. Закладаюсь, марсіянський. Щось у його вимові було такого.

– Та до сраки, кеп. Він завалив флангового для нас. Він, може, і гівнюк, та це до лампочки.

– Дякую, Амосе, – відповів Джим.

Міллер зробив собі помітку. Здоровань звався Амосом. Голден завів руку за спину, сунув зброю за пояс:

– Ми теж тут декого шукаємо, – повідомив Голден, – можливо, когось зі «Скопулі». Ми лише хотіли перевірити кімнату, аж тут усі вирішили в нас постріляти.

– Тут? – уточнив Міллер. Якісь емоції пішли по венам. Не надія, але якась пересторога. – Хтось зі «Скопулі» в цьому блошинці зараз?

– Ми так думаємо, – погодився Голден.

Міллер оглянув лоббі готельчику. В тунелі почав збиратися невеличкий допитливий натовп. Руки схрещені, погляди нервові. Він знав, як вони почуваються. Сематімба зі своїм загоном були в дорозі. Стрільці, що чатували на Голдена і його команду, не планували ще одну атаку, та це не значило, що вони зникли. Могла бути наступна хвиля. Вони могли відкотитися на кращі позиції, очікуючи на повернення Голдена.

Але як щодо того, якщо прямо зараз там є Жулі? Як він міг зайти так далеко і зупинитись у лоббі. На подив, його пістоль залишався в руках. Це було непрофесійно. Він мав покласти його до кобури. Лише в марсіянина залишалася в руках зброя. Міллер струсив головою. Несерйозно. Потрібно зупинитися. Але чекай, в нього ще пів магазину набоїв.

– Яка кімната?

* * *

Коридори притулку були тісними та неширокими. На стінах мався непробивний шар промислової фарби, а на підлозі лежало карбоно-силікатне плетіння, яке стиралося повільніше за природній камінь. Міллер з Голденом йшли першими. За ними жінка і марсіянин – Наомі та Алекс. Амос ішов замикаючим – постійно озирався і пантрував через плече. Міллер міркував, чи хтось розуміє, що, власне, тільки здоровань і він, Міллер, їх і прикривають. Голден здогадувався, але це його бентежило, бо він ішов попереду.

Двері кімнати були з ідентичного склопластикового ламінату, досить тонкі, щоб виробляти їх тисячами. За свою кар’єру Міллер вибив таких сотню. Деякі там і тут були поцяцьковані постійними квартирантами: неймовірно червоні квіти, біла дошка з ниткою, до якої колись був прив’язаний фломастер, дешева репродукція непристойного мультика, що повторювався тьмяним, мутним кільцем.

З точки зору тактики це був кошмар. Якщо їм готують пастку, то крок з дверей попереду і позаду – і вони гарантовано мертві за секунду. Але стержні ще не летіли, і лише одні двері відкрилися, щоб випустити замордовано-худого бороданя з непевним поглядом і в’ялим ротом. Міллер, коли проходив повз, кивнув, і той чоловік, на подив, кивнув у відповідь, можливо, здивувавшись більше Міллерового, що хтось помітив його присутність, аніж від зброї в руках чужинців. Голден зупинився.

– Ось вона. Ось ця кімната, – пробурмотів Голден.

Міллер кивнув. Інші збилися в купу, лише Амос звично дивився назад. Міллер розглядав двері. Їх просто вибити. Один сильний удар просто над замком. Потім він іде низом і ліворуч, Амос вгору і праворуч. Хотілося б мати Гейвлока під рукою. В тактику простіше, якщо люди разом тренувалися. Він жестом підкликав Амоса.

Голден постукав у двері.

– Що ви ро… – гаряче прошепотів Міллер, але Голден проігнорував його.

– Агов, – погукав Голден, – є там хто?

Міллер зіщулився. Нічого не відбулося. Ні стрільби, ні голосів. Нічого. Вочевидь, Голден легко йшов на ризик. Судячи з виразу обличчя Наомі, він поводився так не вперше.

– Хочеш відкрити? – запитав Амос.

– Типу так, – проговорив Голден і наступної миті: – Так, вибий їх.

Амос переводив погляд з одного на іншого, не рухаючись, допоки Голден не кивнув