Пробудження Левіафана - Джеймс С. А. Корі

– Ти в порядку? – перепитав Міллер.

Здоровань кивнув крізь перекошене від болю обличчя.

– Та ногу трохи зачепив. Забув, що щойно гіпс зняли.

Міллер завернув у кімнату. Всередині було темно, мов у печері. Жодного проблиску світла, навіть тьмяного підсвіту моніторів і сенсорів. Він наготував пістоля. За ним рухався Голден. Під ногами хрустіло, наче йшли по гравію, а ще був дивний запах, що здався Міллеру схожим на запах розбитих моніторів. Але домішувався ще аромат, значно менш приємний. Про нього Джо намагався не думати.

– Гей? – запитав Джо. – Є тут хтось?

– Світло увімкніть, – запропонувала Наомі зпозаду. Детектив почув, як Джим мацає по стіні, але світла не з’явилось.

– Не працює.

Тьмяний промінь з коридору не давав нічого. Міллер тримав зброю у правій руці, готовий випустити магазин у спалахи пострілів, якщо хтось із темряви відкриє по ним вогонь. Лівою дістав термінал і увімкнув підсвічування, а потім активував пустий білий екран в режимі читання. Кімната перетворилась на монохромну картинку. Позаду Голден вчинив так само.

Тонке ліжко поряд з вузькою полицею було підняте до стіни. Постіль скручена, мовби після нічного кошмару. Шафа стояла відкритою і пустою. Пустий скафандр лежав на долівці безголовим манекеном. Розважальна консоль старої моделі висіла на стіні навпроти койки, її екран був розтрощений на друзки тузнем ударів. Стіни були увігнуті в тих місцях, де удари мали знести діодні світильники, але не потрапили в ціль. Ще один термінал засвітився, і ще один. Кімнаті додали кольорів: дешеве золото стін, зелень покривал і простирадла. Під ліжком тремтів вогник. Старий ручний термінал. Міллер нахилився, поки інші підходили.

– От лайно, – мовив Амос.

– Нехай, – озвався Голден і наказав: – Нікому нічого не торкатися. Взагалі нічого.

Найрозумніші слова, які Міллер чув від нього.

– Хтось тут влаштував сучу бійню, – пробурмотів Амос.

– Ні, – відповів Міллер, – це був вандалізм, можливо. Але не боротьба.

Він дістав пакет для речових доказів, вивернув його на руці, мов рукавичку, узяв ним телефон і застібнув герметизуючий шов.

– Чи це… кров? – запитала Наомі, вказуючи на дешевий поролоновий матрац. Волога калюжкою зібралася на простирадлі і подушці, не більше пальця завширшки, темна. Темніша навіть за кров.

– Ні, – відповів детектив, ховаючи термінал у кишеню.

Рідина тонкими жилками вела у ванну кімнату. Міллер підняв руку, відштовхуючи всіх, бо вони вже обступили напіввідкриті двері. Всередині санвузла неприємний запах значно посилився. Щось глибоко органічне, інтимне. Перегній у теплиці, або хвилини після сексу, або інше. Всі варіанти. Туалет з матованої сталі, як у в’язницях. Рукомийник такого ж дизайну. Діодне освітлення над ним та на стелі було зруйноване. У світлі терміналу, тьмяного, мов свічка, чорні завитки простягнулися від душу і зупинилися перед зламаним світлом, скручені і розгалужені, як скелет листя. У занедбаному душі лежала мертва Жульєта Андромеда Мао.

Її очі були закриті, і це було милістю. З тих пір як було зроблене останнє фото, вона підстригала волосся на різний манер, і риси обличчя змінилися. Проте не впізнати її було неможливо. Вона була оголена і мало схожа на людину. Паростки складними спіралями виходили з її рота, вух, вульви. Схожі на ножі нарости на ребрах та хребті наче кілками пробили шкіру, прагнучи вивільнитися. Трубки виходили зі спини й горла і повзли по стіні позад неї. З неї витекла темно-брунатна жижа і наповнила душову на три сантиметри. Він тихцем сів, бажаючи, аби побачене виявилося несправжнім, намагаючись змусити себе прокинутись.

Що вони зробили з тобою, міркував він. О дитино, що вони зробили?

– Боже, – вимовила Наомі позаду.

– Нічого не торкайтеся, – почав Міллер, – вийдіть з кімнати в хол. Зараз.

Світло в кімнаті пригасло, коли повимикалися екрани. Перекручені тіні на мить створили ілюзію, наче тіло поворухнулося. Міллер чекав, але подих не піднімав грудну клітину. Повіки не здригнулися. Не було нічого. Він підвівся, акуратно перевірив манжети, взуття і вийшов у коридор.

Вони все бачили. По обличчях було видно, що вони все бачили. І так само, як і він, вони не знали, що це було. М’яко він прикрив вибиті двері і став чекати на Сематімбу. Очікування виявилось недовгим.

П’ятеро осіб у поліцейськах обладунках з дробовиками прокладали собі дорогу в холі. Міллер вийшов вперед, аби зустріти їх, його поза була красномовніша за бейдж. Поліцейські, побачивши його, розслабились. Сематімба підійшов за ними:

– Міллере, що, з біса, це таке? Я думав, що ти сказав щось про «нижче радарів».

– Я не міг залишатись осторонь. Там за мною цивільні. Мертв’яки, що лежать внизу, заскочили їх у лоббі.

– Чому? – запитав Сематімба.

– Хтозна? Хотіли зрубати бабла. З цим проблем немає.

Брови співрозмовника поповзли вгору:

– В мене там чотири трупи, а ти – «проблем немає».

Міллер кивнув на коридор.

– П’ятий нагорі. Дівчина, яку я шукав.

Обличчя Сематімби пом’якшилось:

– Пробач.

– Та, – відмахнувся Міллер. Він не міг прийняти співчуття. Він не міг прийняти втіху. Легкий дотик міг зламати його, тож він мав залишатися зібраним. – Для неї варто викликати коронера.

– Все так погано?

– Ти навіть не уявляєш. Слухай-но, Семі. Я тут з головою пірнув. Серйозно. Ті хлопці внизу зі стволами? Якби вони не мали виходів на вашу службу безпеки, то сирена спрацювала б після першого ж пострілу. Ти знаєш, що їх заскочили. На цю четвірку чекали. Той оно чорнявий коротун, бачиш? Це Джеймс Голден. Його взагалі і живим не вважають.

– Голден, що війну розпочав? – уточнив коп.

– Ага, той самий. Це болото. Дуже глибоке. А ти знаєш що кажуть про ходіння за потопельником.

Семі кинув погляд в коридор. Тоді кивнув:

– Давай я тобі допоможу.

Міллер похитав головою.

– Я вже загруз. Про мене забудь. Сталося так, що ти відповів на виклик. Знайшов місце. Мене не знаєш, їх не знаєш і поняття не маєш, що тут сталося. Або гайда зі мною в болото. Вибір за тобою.

– Ти ж не залишиш станцію, не попередивши?

– Домовились.

– Я вже з цим якось проживу, – мовив Сематімба. І додав: – А це справді Голден?

– Викликай медексперта. Вір мені.

РОЗДІЛ 25. Голден

Міллер вказав на Голдена і попрямував до ліфта, не звернувши увагу, чи