Пробудження Левіафана - Джеймс С. А. Корі

– Довбані виродки! – вилаявся Амос, потім перекотився, зробив пару пострілів і перекотився назад доти, як почався обстріл у відповідь.

– Де вони? – гукнув Голден до нього.

– Двоє готових, інші на сходах, – криком відповів механік, перекриваючи звук ворожих пострілів.

Нізвідки випущений рій куль відрикошетив біля Джимового коліна.

– Лайно! Нас із флангу обходять, – крикнув Амос і заховався глибше до столу і подалі від пострілів.

Голден поповз до іншого боку столу і визирнув. Хтось прошмигнув до виходу з готелю. Джим вистрілив пару разів в тінь, але дружний ворожий вогонь зі сходів змусив його заховатися.

– Алексе, хтось рухається до виходу, – проревів Джим, сподіваючись, що пілот підстрелить ворога до того, як в них нароблять дірок з флангів.

Від входу тричі гавкнув пістоль. Голден ризикнув визирнути. Їхній хвіст у неоковирному капелюсі зігнувся під дверима, а біля його ніг холонув ворог з автоматом. Замість слідкувати за ним, хвіст направив пістоль на сходи.

– По хлопцю в капелюсі нікому не стріляти! – проревів Джим і повернувся назад за стіл.

Амос прихилився спиною до столу і викинув з пістоля магазин. Поки він длубався в кишенях, шукаючи новий, промовив:

– Хлопець, можливо, коп.

– Тим більше не стріляємо в жодних копів, – відповів Джим і пальнув пару раз по сходах.

Озвалася Наомі, котра всю перестрілку провела на підлозі, затуляючи голову руками:

– Та вони всі можуть бути копами.

Голден ще пару разів вистрелив, потім похитав головою:

– Копи не носять маленькі автомати, які легко приховати, і не влаштовують засідок на сходах. Ми називаємо таких «смертельними загонами».

Більша частина слів потонула у звуках пострілів зі сходів. Потім на декілька секунд стало тихо.

Капітан виглянув саме вчасно, аби помітити, як двері зачинилися.

– Я думаю, вони втікли, – мовив він, не зводячи дуло з дверей про всяк випадок.

– Напевно, там десь є ще один вихід. Амосе, тримай двері на прицілі. Як відкриються – стріляй.

Він поплескав Наомі по плечу:

– Лишайся лежати.

Голден піднявся позад зруйнованої стійки реєстрації. Фасад розколовся і стало видно нутрощі. Джим тримав пістоль догори стволом; руки відкриті. Неоковирний капелюх встав, побачив труп біля своїх ніг, потім поглянув на Голдена.

– Дякую. Мене звати Джим Голден. А тебе?

Чоловік секунду нічого не говорив. Коли почав, то голос був рівний. Майже втомлений.

– Скоро тут будуть копи. Мені треба зробити дзвінок, або ми всі опинимося за ґратами.

– А ви що, не коп? – запитав Джим.

Капелюх засміявся: це був гіркий, короткий звук, але зі справжнім гумором під сподом. Мабуть, Голден сказав щось смішне.

– Ні. Звуся Міллер.

РОЗДІЛ 24. Міллер

Міллер дивився на мертвяка – мертвяка, якого щойно й застрелив, – і намагався щось відчути. Тут були хвости адреналінової гарячки, яка все ще підганяла його серцебиття. Тут було відчуття подиву від встрявання в неочікувану стрілянину. Йому спало на думку, що це вже минуле, а минуле його розум за старою звичкою полюбляє аналізувати.

Одну підсадили в лоббі, аби Голден і команда не помітили нічого загрозливого. А купка йолопів-любителів постріляти підтримувала її на сходах. З цим все ясно.

Засаду готували по-ледачому. Її влаштовували люди, які або не знали, що вони роблять, або не мали ні часу, ні ресурсів влаштувати все правильно. Якби було інакше, то Голдена з приятелями захопили б або вбили. І його до купи.

Четверо вцілілих з «Кентербері» стояли на полі бою, наче молоді копи на своєму першому затриманні. Міллер відчув, як його розум відкотився на півкроку назад, аби оглянути все, не дивлячись ні на що конкретно. Голден був нижчий, аніж здавалося після перегляду відеозвернення. Не дивина – бо ж він землянин. З обличчям, яке не надто вміло приховувати щось.

– Дякую. Мене звати Джим Голден. А тебе?

Міллер перебрав шість варіантів відповіді і відкинув їх усі. Один з команди – кремезний, міцний, з поголеним скальпом – виходив з кімнати з очима розфокусованими, як у Міллера. З «кентерберійської» четвірки він один, хто бачив серйозну стрілянину раніше.

– Скоро тут будуть копи. Мені треба зробити дзвінок, або ми всі опинимося за ґратами.

Інший чоловік, котрий раніше ховався за диванчиком – вищий, тонший, з індійськими рисами. Тепер він сидів навпочіпки, з великими очима і в паніці. Голден мав такий саме вигляд, але краще тримав контроль. Тягар лідерства.

– А ви що, не коп? – запитав Джим.

Капелюх засміявся.

– Ні. Звуся Міллер.

– Ага, – сказала жінка. – Ці люди щойно намагалися нас вбити. Чому?

Міллер зробив півкроку на її голос навіть раніше, ніж повернувся до неї. Її обличчя почервоніло, повні губи були стиснуті і бліді. Риси обличчя жінки демонстрували глибоке змішування рас, що було незвичним навіть для такого плавильного котла, як Пояс.

Її руки не трусилися. Здоровань мав більший досвід, та Міллер ставив на те, що в неї були кращі інстинкти.

– Так, – відповів Міллер, – я помітив.

Він дістав ручний термінал і з’єднався з Сематімбою. Коп відповів на виклик за пару секунд.

– Семі, – мовив Джо, – мені дуже шкода, та ти знаєш, як я ходжу нижче радарів?

– Та-ак? – потягнув слово місцевий коп.

– Не дуже, короче, вийшло. Я йшов на зустріч з другом…

– Зустріч з другом, – повторив, мов луна, Сематімба. Міллер уявив схрещені руки друга, хоча їх навіть не було видно на екрані.

– Ну, і мені пощастило побачити, як купка туристів опинилася не в той час не в тому місці. Я їм протягнув руку допомоги.

– Де ти є? – запитав Сематімба. Міллер продиктував станційний рівень і адресу. Запала тиша, Семі копирсався у внутрішній комунікаційній системі, що колись була частиною і міллерового софту теж. Чоловікове зітхання пролунало як грім.

– Я нічого не бачу. Там була стрілянина?

Міллер оглянув хаос і руїни навколо. Тисяча різних тривожних вогників мали б загорітися при перших же пострілах. Копи мали б летіти їм назустріч.

– Невеличка, – відповів Джо.

– Дивно, – мовив коп, – будь там, я вже йду.

– Домовились, – закінчив розмову Міллер і перервав зв’язок.

Голден озвався:

– Ну нехай. І хто це був?

– Справжній коп. Вони скоро