Пробудження Левіафана - Джеймс С. А. Корі

З лівого краю екрану повзли маленькі літери стрічки новин. Війна між Марсом і Поясом набирала обертів: інцидент за інцидентом, але відпадання Церери було на перших шпальтах. Марсіянські коментатори заливали сала за шкуру Землі, бо вона відмовилася підтримувати дружню внутрішню планету чи, щонайменше, не передала церерський охоронний контракт в руки Марсу. Хор голосів Поясу дав залп широким загалом думок: від задоволення спостерігати всихання впливу Землі назад, на дно гравітаційного колодязя, до зойків щодо втрати Церерою нейтралітету та змовницьких теорій про розпалювання Землею війни для своїх власних цілей.

Міллер відмовився судити.

– Мені от завжди спадають на думку молитовні лави.

Міллер підвів погляд. Чоловік поряд був приблизно його віку: черевань з пасмом сивого волосся. Його посмішка підказала Джо, що хлопець був місіонером і рятував душі у вакуумі. Чи не посмішка, а бейдж з Біблією.

– Я про сидіння, – пояснив місіонер. – Вони завжди нагадують мені візит до церкви – ряд за рядом. Тільки за кафедру нам правлять койки.

– Наша проспи-всю-дорогу Божа Матір, – відгукнувся Міллер, розуміючи, що втягується у розмову, та не маючи як зупинитися.

Місіонер засміявся:

– Так, щось на кшталт. Ви яку церкву відвідуєте?

– Роками не відвідував, – відповів Джо. – Поки був кимось – то був методистом. А ви що за ладан торгуєте?

Місіонер підняв долоні в жесті, що походив ще з рівнин Африки часів плейстоцену: я беззбройний, я не шукаю бійки.

– Просто повертаюсь на Ерос з конференції на Місяці. Часи мого місіонерства далеко позаду.

– Я не думав, що це коли-небудь закінчується.

– Ні, не закінчується. Неофіційно. Але через пару десятиліть ти доходиш до розуміння, що справді нема жодної різниці між намаганнями і ненамаганнями. Я продовжую подорожувати. Я продовжую спілкуватися з людьми. Іноді ми говоримо про Ісуса Христа. Іноді ми говоримо про куховарство. Якщо хтось готовий прийняти Христа, то з мого боку це потребує небагато зусиль. Якщо не готовий – то жодні залякування не підуть на користь. То навіщо пробувати?

– Чи про війну люди говорять?

– Частенько.

– Хтось бачить у ній сенс?

– Ні. Я не вірю, що війна станеться колись. Це безумство є частиною нас. Іноді воно проривається назовні, іноді засинає.

– Звучить як хвороба.

– Ага, як герпес нашого виду? – реготнув священник.– Та я вважаю, що все складніше. Боюся, що поки ми залишаємося людьми, воно буде з нами.

Міллер глянув на широке, схоже на Місяць обличчя.

– Поки ми залишаємося людьми?

– Дехто з нас вірить, що ми всі колись станемо ангелами, – поділився місіонер.

– Але не методисти.

– Навіть вони, але можливо, не в перших рядах. А вас що привело до нашої проспи-всю-дорогу Божої Матері?

Міллер зітхнув, відкинувшись на жорсткому сидінні. Двома рядами далі молода матір невдало намагалася криком змусити двох хлопчиків перестати стрибати на сидінні. Чоловік позад них кашлянув. Міллер набрав повітря і повільно випустив.

– Я був копом на Церері.

– Ах, зміна контракту.

– Отож.

– Тобто стаєте до роботи на Еросі?

– Не те щоб. Відвідую давнього друга, – відповів Міллер і раптом на свій подив продовжив: – Я народився на Церері. Все життя там прожив. Це… п’ятий раз я поза станцією.

– Плануєте повернутися?

– Ні, – відповів Джо. Прозвучало це більш впевнено, ніж хотілося. – Ні, я твердо вважаю, що ця частина мого життя завершена.

– Це, напевно, болісно.

Міллер примовк, підбираючи слова. Чоловік був правий: це мало б боліти. Все, що він коли-небудь мав, зникло. Його робота, його товариство. Він навіть копом більше не був, попри пістоль у зареєстрованому багажі. Він більше не їстиме з ост-індського візка в дев’ятому секторі. Секретар у відділку більше не привітає його кивком, коли він прямуватиме до свого столу. Не буде вечірок в барі з іншими поліцейськими, ані непристойних оповідок про затримання, що пішли догори дриґом, ані дітей, що запускають повітряних зміїв у високості тунелів. Він перевірив себе, мов лікар у пошуках запалення. Тут не болить? Тут втрати не відчуваєте?

Він не відчував. Було лише відчуття полегшення, таке сильне, що навіть у голові запаморочилось.

– Пробачте, – збентежено мовив священник, – я сказав щось смішне?

***

На Еросі підтримували населення у півтора мільйони душ, трохи більше, аніж відвідувачів Церери, коли не порахуй. Грубо схожа на картоплину, її закрутити було значно важче, і прискорення на поверхні було значно потужнішим за церерське при такому самому внутрішньому. Старі верфі, що проросли з астероїда величезним павутинням зі сталі і карбону, обсипані попереджувальними вогнями вперміш із системами траснпондерів, що мали відхилити будь-яке судно, яке підійде занадто близько. Внутрішні пустоти Ероса були місцем народження Поясу. Від сирої руди до плавильної печі та відпускових платформ, а потім до кістяків водовозів, збірників газів та старательских суден. Ерос став портом призначення першого покоління експансії людства. Звідси Сонце, власне, виглядало лише як яскрава зірка. Одна з поміж мільйонів.

Економіка Поясу не стояла на місці. Запуск Церери означав появу новітніх доків, більшого індустріального потенціалу, більше трудових ресурсів. Транспортний бізнес перебрався на Цереру, залишивши Ерос центром суднобудування та судноремонту. Результати були передбачуваними, мов закони фізики. На Церері довге перебування в доці означало втрату грошей, і це відбивалося в структурі причальних зборів. На Еросі судно могло чекати тижнями і місяцями без жодних перешкод для трафіку.

Якщо команда хотіла відпочити, розім’ятися, розійтися одне від одного хоч на короткий проміжок часу, то Ерос був їх портом призначення. Навіть без високих ставок портових зборів, станція Ерос вміла висмикнути гроші з кишень відвідувачів: казино, борделі, стрілкові тири. Мов гриби, що харчуються пристрастями белтерів, Ерос живив свою економіку всіма видами пороків, поставлених на комерційні рейки.

Щасливий збіг обставин в особі орбітальної механіки дав Міллеру фору в день перед «Росінантом». Він пройшовся крізь дешеві казино, опіоїдні бари, секс-клуби, бійцівські шоу, в яких на радість натовпу жінки і чоловіки лупцювали один одного до втрати свідомості. Міллер уявляв, що з ним прогулюється Жулі. Вони разом хитро посміхаються, читаючи на величезних моніторах: МАК РЕНДОЛЬФ, ШЕСТИКРАТНИЙ ЧЕМПІОН ПОЯСУ З ВІЛЬНОГО БОЮ, ПРОТИ МАРСІЯНИНА КІРВІНА КАРМАЙКЛА В БОЮ ДО СМЕРТІ!

– Звісно, без договорняків, – сухо мовила Жулі в його уяві.

Цікаво, хто переможе, подумав він і уявив її сміх.

Він зупинився