Пробудження Левіафана - Джеймс С. А. Корі

– Там мав би бути інший борт, – мовив Алекс. – Мо, вона скористалася човником з нього?

– Так і було, – підтримав капітан, – вони мали інше судно, вони інфіковані фебським вірусом, а решта команди… Я не знаю. Померли?

– Вона вибралася, не знаючи, що заражена, аж поки не опинилася на шаттлі, – продовжила старпом. – Дісталася сюди, відправила маяк Фредові і померла в цій кімнаті від інфекції.

– Ні, бо все-таки перетворилась на жижу, – заперечив Джим, – просто дуже недобре… Не знаю навіть. Ці трубки та загострені кістки. Що ж за хвороба до такого призводить?

Питання зависло в повітрі, бо знову ніхто не відповів. Голден знав, що вони всі думають про одне.

В тому блошатнику вони нічого не торкалися. Чи значить це, що вони в безпеці? Чи вони вже мають ту фебську заразу, щоб воно таке не було?

Але ж написано «повітрям не передається».

Голден був досить впевнений у тому, що означає – не можна підчепити щось, вдихаючи його з повітрям. Досить впевнений…

– Джиме, звідси ми куди полетимо, Джиме? – уточнила жінка.

– Як щодо Венери? – запитав той голосом вищим і напруженішим, аніж очікував. – На Венері нічого цікавого не відбувається.

– А серйозно?

– Окей, серйозно. Я думаю, Міллер перекаже всю історію своєму знайомому копу, а потім ми під три чорти накиваємо звідси п’ятами. Це схоже на біологічну зброю. Хтось поцупив її з марсіянської лабораторії, випусти її під однією з бань – і за місяць кожна людська істота в місті помре.

Амос перебив з якимось гарчанням:

– Щось тут не сходиться, кеп. Наприклад, як, в біса, це стосується «Кента» і «Доннаджера»?

Голден глянув у вічі Наомі:

– Ну ми тепер знаємо, де шукати, еге?

– Атож, – відповіла офіцер. – І адреса скелі вказана: BA834024112.

– Що ми там можемо знайти? – запитав Алекс.

– Якби я був азартною людиною, то поставив би на те, що там буде судно, звідки вона узяла шаттл, – відповів кеп.

– Має сенс, – підхопила Наомі. – Кожна скеля в Поясі нанесена на мапу. Якщо хочеш щось заховати – виведи це на стабільну орбіту і потім там знайдеш.

Міллер, серйозний як ніколи, повернувся до Джима:

– Якщо ви туди, то я з вами.

– Навіщо? – не зрозумів Голден. – Нічого особистого, але ви свою дівчину знайшли. Робота закінчена, еге ж?

Губи детектива склалися в тонку лінію:

– Ще одна справа. Тепер щодо її вбивства.

РОЗДІЛ 26. Міллер

– Ваш друг з поліції заблокував мій корабель, – сказав Голден розгнівано.

Ресторан готелю навколо них жив своїм життям. У буфеті, виконаному в рожевих тонах, остання зміна шльондр змішалась з наступною зміною туристів і ділових людей.

Пілот і здоровань – Алекс і Амос – змагалися за останній бейгел. Наомі сиділа за столом поряд з капітаном, руки перехрещені. Перед нею парувала філіжанка кепської кави.

– Ми трохи людей повбивали, – м’яко відповів Міллер.

– Я вважав, що ви нас із цього витягнули своїм таємним поліцейським рукостисканням. Тож з якої причини мій корабель заблоковано?

– Пам’ятаєте, Сематімба сказав, аби ми не залишали станцію без його відома?

– Я пам’ятаю, що ви уклали якусь оборудку, – нагадав Голден, – я не пам’ятаю, що я приставав на неї.

– Слухай, він триматиме нас тут, допоки не впевниться, що його не звільнять за те, що ми полишили станцію. Як тільки стане ясно, що його дупа в безпеці, блокування скасують. Тож давай повернемося до того місця, де я орендую ліжко на твоєму судні.

Джим Голден і його помічниця обмінялися поглядами, однією з цих миттєвих людських комунікацій, які містять більше за слова. Міллер не настільки добре знав обох, аби розшифрувати повністю, але був упевнений, що погляди були скептичними.

Бо вони мали підстави. Джо перевірив свій кредитний баланс перед тим, як їх викликати. Там було досить або на наступну ніч в готелі, або на добрий сніданок, але не на обидві речі. Він сподівався купити гарне ставлення за дешевий сніданок, якого команда не потребувала і який, можливо, їм не подобався.

– Я маю бути абсолютно-абсолютно впевненим у тому, що ви говорите, – сказав Голден, коли здоровань Амос повернувся з бейглом і сів напроти капітана. – І ви кажете, що поки я не пущу вас на свій корабель, ваш друг триматиме нас тут? Бо це шантаж.

– Здирство, – докинув Амос.

– Що? – запитав Джим.

– Це не шантаж, – пояснила Наомі, – це могло б бути ним, аби він погрожував розкрити інформацію, яку ми бажаємо приховати. А якщо він просто погрожує, то це здирство.

– Це не те, що я мав на увазі, – намагався пояснити Міллер. – Свобода на станції під час розслідування? Без питань. А от вихід з юрисдикції – це зовсім інше. Я можу вас тримати на станції не більше, аніж можу звільнити. Я просто хочу відправитися з вами.

– Чому? – запитав Джим.

– Бо ви прямуєте до астероїда Жулі.

– Я готовий закластися, що там немає порту. То ж куди ви збираєтесь після астероїда?

– Я не маю чіткого плану. Ніколи не мав такого, який би чітко справдився.

– Десь я це вже чув, – втрутився Амос, – нас виграно вісімнадцятьма різними способами, звідтоді як ми у цій справі.

Голден поклав руки на стіл, вибиваючи пальцем складний ритм по бетонній поверхі зі структурою дерева. Це був поганий знак.

– Взагалі-то ви маєте вигляд як… ну окей, як зла стара людина. Але я п’ять років ходив на льодовозах, тож це означає, що ви підходите.

– Але... – доповнив детектив, дозволивши слову зависнути в повітрі.

– Але останнім часом в мене забагато стріляли. Учорашні автомати були найменш смертоносною зброєю серед того, з чим мені довелося мати справу, – вів далі Голден. – Я не залишу на борту мого судна нікого, кому не можу довірити своє життя, а тебе я взагалі не знаю.

– Я можу заплатити, – запропонував Міллер, а в його животі щось опустилося, – якщо це про гроші, то я дістану, щоб покрити видатки.

– Ми не про гроші торгуємось.

– Дістанеш? – запитала Наомі, примруживши очі. – Дістанеш, але зараз їх немає?

– Зараз невеличка скрута,