Хроніки Якуба Вендровича - Анджей Пилипюк
- Ви - м-м-м-ої най-най-кращ-щі друзі-і-і... - зізнався гість. - Я в-вам дам своїх доньок за жінок...
В нього не було жодних дітей, але він вже цього не пам'ятав. Одурманення пігулкою made in KGB плюс три склянки місцевого самогону спрацювали блискавично.
- Так, - заспокійливо сказав Семен. - Ми з радістю їх візьмемо. Але мусиш нам ще віагру до того докупити... Ну, то до діла!
- А-а-а, що-о я там вз-загалі... маю робити?
Він був настільки вже одурманений, що вже не пам'ятав, чого і куди він мав іти.
- Тобі до пекла треба, - ввічливо пояснив йому Томаш.
- Але-е я не хочу-у-у... до пекла. Навіщ-що мені... до пекла? Я з-з-за-авжди був слухняним і добрим хлопчиком...
- Знаю. Не переживай. Якось воно буде.
Дідки запхали його в люк і закрили.
- Ну, Благослови Боже тоє дитятко, - і Семен перехрестив бідного підприємця, котрий, власне, потрапив у лігво сатанис-тів. - Цікаво, що він тут шукав?
- Хто з нас має його гаманець?
Як виявилося, ніхто з них про це не подумав.
- То як дістанемо його назад? - перепитав з важкістю на душі Йосип.
- А якщо вони й справді докопалися до пекла? Щось не подобається мені цей запах, - висловив свою думку Томаш.
- Пекла нема, - сказав Семен.
- Ага. Так комуністи казали. А тепер комуністів нема. То, може, пекло є?
- Не каркайте. Давайте краще підготуємося...
Тим часом відомий підприємець у пошуках власної валізи нарешті приземлився на чомусь, чи комусь кістлявому. Те щось виявилося скелетом. Незважаючи на те, що Скорлін-ський був п'яний, він не на жарт перелякався. Якось Павел не долюблював скелети. Хоча, чесно кажучи, даремно він перелякався, це була саме та гіпсова бутафорія скелета, яку свого часу Семен позичив в найближчій школі. Опритомнівши трохи, бізнесмен почав роззиратися навколо. Підвал виявився невеликим. Клуби сіркового диму вибухали з дір в стіні. Зацікавлений Павел підійшов ближче і заглянув всередину. В приміщенні поряд знаходилася святиня сатаністів. Посередині просторої півниці стояв стіл, на якому лежала зв'язана, як балик, собака. Навколо стола танцювало тринадцять голих чоловіків. їх тіла були покриті татуюваннями кабалістичних знаків.
- Прийди, прийди, о Сатано! Приведи своє темне воїнство! - завив несподівано один із них. Мабуть, головний жрець.
Несподівано Павлові прийшла геніальна думка. Після радянського одурманення в людей часто проявляються геніальні ідеї, а ще частіше такі люди реалізовують їх одразу ж, що, звичайно, досить непередбачувано і спричиняє різні наслідки.
Відчуття обережності притуплено, так би мовити... так було і цього разу.
- Прийди, прийди, о Сатано! - продовжував жрець.
- Хто кликав мене? Ось я! - сказав Скорлінський нелюдським голосом. - Віддайте мені мою валізу! О-о-о!!!
Вірні нечистого, натомість, виявилися досить недовірливими. Замість того, щоб впасти на коліна перед образом свого володаря і послушно віддати йому валізу, вони вмить оточили новоз'явленого і почали перевіряти чи він насправді той, за кого себе видає. Сатаністи перевіряли лише їм відомими методами. Потім, коли обман було викрито, настала черга подій досить жорстокого й аморального характеру, які з огляду на етичні переконання не будемо тут описувати в деталях, з метою забезпечення спокійного сну любого читача. Наступні події довели нашого нещасного клієнта до повної втрати свідомості.
Коли Павел опритомнів, то зрозумів, що лежить прив'язаний до стола, а навколо нього зібралися ворожі силуети з темряви.
- Де моя валіза? - запитав.
- Лежи тихо! Ми приносимо тебе в жертву! - речетативом промовив жрець. - Це буде чудове криваве людське жертвоприношення!
Інколи буває так, що клієнтам, яких пригостили дурманом, ставало байдуже, що з ним чи навколо нього відбувається. Так само було і цього разу.
- Згода! Можете принести мене в жертву, але спочатку віддайте мені мою валізу!
- Зараз ти постанеш перед лицем нашого володаря!
- Спочатку валіза!
Жрець підняв ніж. І в цю мить з сусіднього підвального приміщення закотилася газова граната. Протягом наступних п'ятнадцяти секунд усі сатаністи лежали пластом, частково позбавлені свідомості. Тоді в диявольську святиню ввійшли Семен, Йосип та Томаш. Всі троє були в противогазах.
- Ще живий, - переконався Семен. - Слава Богу! Здається, ми прийшли якраз вчасно.
- Я й подумати не міг, що вони й справді людей вбивають, - майже пошепки промовив Йосип. - Я думав, що це тільки такий собі фарс для довірливих в телевізорі показують.
- Тут чогось порожньо, - помітив Томаш. - А я завжди думав, що в місцях культу завжди повинно бути багато золота.
- І справді. Здається, нам ця акція взагалі не окупилася, -сказав шеф. Вони тут навіть не мають кишень, щоб можна було пошаритись.
- Натурщик не боїться кишенькового злодія! - зацитував Йосип почуту колись від Якуба репліку.
Несподівано його погляд впав на масивну золоту «печатку», яка прикрашала палець жертви на столі.
- Холера! Як я міг цього раніше не помітити, - сказав.
- Увага, вони приходять до тями!
- Нам пора йти. А цього бізнесмена забираємо з собою?
- Звичайно. Думаю, що він нам щедро віддячить за нашу місію порятунку. Беремо!
Витягли непритомного Павла нагору і дали йому відлежатися. Потім привели його до пам'яті великою кількістю самогону.
- Що сталося? - запитав той, коли відкрив очі.
- Ти був неперевершений, неповторний... - розповідав старий козак. - Ти рубав їх шаблею наліво і направо. Але потім вони впустили тобі в лице свій сатанинський вогонь і нам довелося тебе витягувати.
- Я вбив когось?
- З шість падлюк! Ми все записали на відео. Ну, касету ти зможеш купити за відповідну оплату, - і Семен посміхнувся до своїх думок.
- Ви врятували мені життя! Це треба якось відсвяткувати.
