Який чудесний світ новий! - Олдос Хакслі

—  Ой! – зойкнув Дикун, немовби хтось щосили вдарив його в живіт.

Півграмульки було достатньо, щоб Леніна забула про свої побоювання й сором.

—  Привіт, Джоне, – мовила вона, усміхаючись, і зайшла повз нього в кімнату. Він автоматично зачинив за нею двері і рушив услід. Леніна вмостилася у кріслі. Запала довга мовчанка.

—  Здається, ти не дуже радий мене бачити, Джоне, – сказала вона врешті-решт.

—  Не радий? – Дикун докірливо на неї глянув, а тоді раптово впав перед нею на коліна й побожно поцілував Леніні руку. – Не радий? О, якби ж ви тільки знали, – прошепотів він і, ризикнувши підвести до неї очі, мовив: – Леніна, значить це – чудесна. Справді достойні ви вершини чудування, дорожчі від усіх багатств земних. – (Вона солодкаво-ніжно йому всміхнулася). – Ви досконала (вона нахилилася до нього, розтуливши вуста), досконала й незрівнянна (дедалі ближче й ближче), як жодна жінка в світі[18] (ще ближче). – Дикун раптово зірвався на ноги. – Ось чому, – мовив він, відвернувши лице, – я хотів би спочатку щось зробити... Тобто показати, що я вас достойний. Хоч я ніколи й не досягну цього насправді. Але принаймні я хотів би довести, що я не зовсім не-достойний. Я хотів би зробити бодай щось.

—  Чому ти думаєш, що це потрібно... – почала було Леніна, але так і не закінчила це речення. В її голосі звучала нотка роздратування. Коли хтось нахиляється до когось, дедалі ближче і ближче, розтуливши вуста, а той телепень раптово зривається на ноги, і ви опиняєтеся зі своїми розтуленими вустами перед пусткою, ну, тоді, попри те, що у вашій кровоносній системі циркулює півграмульки соми, ви маєте серйозні підстави для роздратування.

—  У Малпаїсі, – почав незв’язно бурмотіти Дикун, – треба було принести шкуру гірського лева... тобто якщо ви мали намір з кимось одружитися. Або принаймні вовка.

—  В Англії немає левів, – майже огризнулася Леніна.

—  А навіть якби й були, – неочікувано презирливо й обурено зронив Дикун, – то їх би вбивали, мабуть, з гелікоптерів, якимось отруйним газом абощо. Я цього не робитиму, Леніно. – Він розпрямив плечі, наважившись подивитися на неї, і зіткнувся з поглядом, у якому світилося роздратування й цілковите нерозуміння. – Я зроблю все, що завгодно, – вів далі він розгублено й дедалі незв’язніше. – Все, що ви скажете. Розвага часом тягарем буває... розумієте. Але труд стає відрадою[19]. Ось що я відчуваю. Тобто я міг би підмітати підлогу, якби ви цього забажали.

—  Але в нас тут є пилососи, – цілком розгубилася Леніна. – Це непотрібно.

—  Звичайно, що непотрібно. Але шляхетність міцніє в скруті[20]. А я б хотів зміцнити щось шляхетно. Невже ви не розумієте?

—  Але ж якщо тут є пилососи...

—  Річ не в цьому.

—  І їх використовують напівдебільні епсилони, – вела вона далі, – чому тоді, справді, чому?

—  Чому? Але ж заради вас, для вас. Щоб показати, як я...

—  І що спільного мають ті пилососи з левами...

—  Показати, як безмежно...

—  А леви з тим, що ти радий бачити мене... – Вона дратувалася дедалі більше й більше.

—  Як я вас люблю, Леніно, – вимовив він мало не в розпачі.

Кров, ця ознака раптового внутрішнього піднесення, прилинула до Леніниних щічок.

—  Це правда, Джоне?

—  Але я не хотів у цьому зізнаватися, – вигукнув Дикун, розпачливо стискаючи руки. – Не раніше, ніж... Послухайте, Леніно; в Малпаїсі люди одружуються.

—  Що роблять? – В її голосі знову відчулося роздратування. Що він таке несе?

—  Назавжди. Вони обіцяють одне одному завжди жити разом.

—  Яке жахіття! – Леніна була просто приголомшена.

—  Пронести пломінь щирого кохання, оновлюючи ним постійно вроду[21].

—  Що?

—  От і Шекспір про це пише. «Якщо, не дочекавшись шлюбу, ти розплетеш її вінок дівочий[22]...»

—  Заради Форда, Джоне, що ти таке несеш? Я не можу зрозуміти жодного твого слова. Спочатку ти говориш про пилососи, тепер про вінок. Ти доводиш мене до нестями. – Вона зірвалася на ноги і, немовби побоюючись, що він від неї втече не тільки у своїх фантазіях, але й у реальності, схопила його за руку. – Дай мені пряму відповідь: подобаюсь я тобі чи ні?

На мить запала тиша; а тоді ледь чутно він вимовив:

—  Я вас люблю понад усе на світі.

—  Чому ж ти цього зразу не сказав? – вигукнула вона з таким розпачем, що аж увіп’ялася своїми гострими нігтями в шкіру його зап’ястка. – Замість того, щоб пороти якусь гарячку про вінки, пилососи й левів, примушуючи мене цілими тижнями страждати і не знаходити собі місця.

Вона відпустила його руку, сердито відштовхнувши її від себе.

—  Якби ти мені так не подобався, – буркнула вона, – я б дуже на тебе розгнівалася.

І раптом вона обвила руками його шию; він відчув на своїх губах її м’які вуста. Такі неймовірно м’які, такі теплі й наелектризовані, що він не міг одразу не згадати про обійми в «Трьох тижнях у гелікоптері». О-ох! о-ох! стереоскопічної блондинки і а-ах! напрочуд реального арапа. Жахіття, жахіття, жахіття... він спробував вивільнитися з обіймів; але Леніна ще міцніше обвила його руками.

—  Чому ти цього не сказав? – прошепотіла вона, дивлячись на нього. Її очі світилися ніжним докором.

—  Повір, що ні нагода зручна, ні мла печер, ні зваба духів злих, – сумлінно й поетично продекламував він, – ніколи не здолають обернути мою любов на хіть[23]. Ніколи, ніколи! – наголосив Джон.

—  Дурненький хлопчику! – відказала вона. – Я так тебе жадала. А якщо й ти мене хотів, чому ж ти не сказав?..

—  Але ж, Леніно... – почав він протестувати, і вона відразу ж розплела свої руки й відступила від нього на крок, тож він на якусь мить повірив, що вона зрозуміла його невисловлений натяк. Та коли вона розстібнула свій білий шкіряний патронташ-кулішницю, а тоді акуратно повісила його на спинку стільця, він запідозрив свою помилку.

—  Леніно! – боязко повторив він.

Вона піднесла руку до своєї шиї, а тоді смикнула нею вниз, і її біла матроска розчахнулася навпіл; його підозра загусла й обернулася в явний, надто явний і безперечний факт.

—  Леніно, що