Який чудесний світ новий! - Олдос Хакслі
Смик, смик! Її відповідь була мовчазна. Розкльошені штани лежали вже на підлозі. Її панталончики на блискавці були блідо-рожевого кольору. На грудях у неї висів золотистий символ «Т» архігромадського співця.
«Бо перса їх біленькі, що до себе з віконця заґратованого ваблять цікаві погляди чоловіків[24]...» Ці наспівні, лункі, магічні слова робили її вдвічі загрозливішою, вдвічі спокусливішою. Які м’які, але які пронизливі! Вони впивалися в мозок, наче бур, позбавляючи рішучості. «Бо найсильніші клятви, мов солома, у полумені пристрасті згоряють. Отож шануйсь, а ні23...»
Смик! Округла рожевість розчахнулася, немовби акуратно розрізане яблуко. Помах рук, піднімання вгору спочатку правої ступні, а тоді лівої: і ось уже панталончики лежали нерухомо на підлозі, неначе кулька, з якої випустили повітря.
Ще й далі залишаючись у туфлях і шкарпетках, а також у недбало зсунутій набакир білій шапочці, вона підступила до нього.
— Любий. Любесенький! Якби ж то ти сказав це раніше! – Вона простягла до нього руки.
Але замість того, щоб теж вигукнути: «Люба!» – і простягнути до неї свої руки, Дикун нажахано відсахнувся, замахавши руками, немовби намагаючись відлякати якусь непрохану й небезпечну тварину. Чотири кроки назад, а далі була стіна, до якої він розпачливо притулився спиною.
— Солоденький! – мовила Леніна, обвиваючи його руками за плечі і тулячись до нього своїм тілом. – Обніми мене, – звеліла вона. – Стискай мене, котику, й не відпускай. – Вона також могла декламувати віршики, знала слова, які співалися, мов заклинання, під барабанний бій. – Цілуй мене, – вона заплющила очі й почала шепотіти, немов уві сні, – цілуй мене, хай я потраплю в рай. Міцніше, солодкий, мене пригортай...
Дикун схопив її за зап’ястя, відірвав її руки зі своїх плечей і різко відштовхнув її назад.
— Ой, мені боляче, ти мене... ох! – Вона раптом замовкла. Від жаху вона навіть забула про біль. Розплющивши очі, вона побачила його лице... ні, не його, бо це було бліде і спотворене обличчя якогось нестямного незнайомця, що аж пересмикувалося від несамовитої й незбагненної люті. Вона приголомшено прошепотіла: – Що сталося, Джоне? – Він не відповідав, утупившись в неї цими своїми скаженими очима. Руки, що тримали її зап’ястя, тремтіли. Він важко й уривчасто дихав. Вона вже була напівпритомна від жаху і тут почула, як заскреготіли його зуби. – Що сталося? – мало не заверещала вона.
Немовби отямившись від цього крику, він схопив її за плечі і струсонув.
— Блудниця! – вигукнув він. – Шльондра! Повія безсоромна[25]!
— Ой, ні, ні-і, – почала вона протестувати голосом, що гротескно тремтів від його струшувань.
— Повія!
— Про-ошу тебе.
— Окаянна повія!
— Гра-амулька у стро-ок... – почала вона.
Дикун з такою силою її штовхнув, що вона заточилася і впала.
— Геть, – гаркнув він, загрозливо нависнувши над нею, – геть з моїх очей, або я тебе прикінчу. – Він стиснув кулаки.
Леніна затулила рукою обличчя.
— Ні, Джоне, прошу тебе, ні...
— Геть звідси. Швидше!
Далі затуляючи себе рукою й нажахано стежачи за кожним його рухом, вона звелася на ноги і, припадаючи до землі, кинулася у ванну кімнату.
Її відхід був прискорений жахливим ляпасом по сідницях, що пролунав, неначе пістолетний постріл.
— Ой! – застрибнула у ванну Леніна.
Безпечно там зачинившись, вона змогла спокійно оцінити свої ушкодження. Стоячи спиною до дзеркала, вона глянула через плече. Побачила на своєму тілі чіткий і червоний відбиток розчепіреної долоні. Обережно його помацала.
Дикун тим часом крокував кімнатою, маршируючи взад і вперед під бій барабанів і музику магічних слів: «І птах дрібний, і мошка золота у мене на очах перелюб чинять. – Слова нестямно гупали йому у вухах. – Знай: ані тхір, ні ярий жеребець до хтивості палкішої не здатні! Так. Це з жіночим тулубом кентаври! До пояса – це божі сотворіння, а що нижче – те від диявола. Там – пекло, морок, сірчана безодня, вогонь, пара, сморід, зараза. Пху, пху, пху! Дай мені унцію мускусу, любий аптекарю, щоб я прочистив собі уяву[26]».
— Джоне! – улесливо й боязко пролунав голос з ванної кімнати. – Джоне!
«О ти, отруйне зілля чарівне, таке солодке, запашне й прекрасне, що розум тьмариться. Невже для цього створено оцю чудову книгу, щоб тільки написати там «повія»? Від твоїх учинків і небо міцно затуляє носа[27]...»
Але аромат її парфумів ще й далі його огортав, його куртка була біла від пудри, що пахла її оксамитовим тілом. «Повія безсоромна, повія безсоромна, повія безсоромна. – Цей невблаганний ритм відлунював у його голові. – Повія...»
— Джоне, чи могла б я забрати свій одяг?
Він підняв з підлоги розкльошені штани, блузку і панталончики.
— Відчини! – звелів він, гупнувши ногою у двері.
— Ні, не відчиню. – Її голос звучав налякано й недовірливо.
— А як я тоді віддам це все тобі?
— Пропхай крізь вентиляційний отвір над дверима.
Він так і зробив, а тоді знову почав неспокійно міряти кроками кімнату. «Повія безсоромна, повія безсоромна. Крижаний демон любострастя своїми пальцями-щипальцями[28]...»
— Джоне.
Він не відповідав. «Своїми пальцями-щипальцями».
— Джоне.
— Що тобі? – хрипко зронив він.
— Чи не міг би ти подати мій Мальтузіанський пояс?
Леніна сиділа, прислухаючись до його кроків у кімнаті, і намагалася вгадати, скільки часу він ще так тупотітиме. Вона не знала, чекати їй, аж поки він вийде з кімнати геть, чи, може, коли мине достатньо часу, щоб його шаленство вщухло, їй буде безпечно відчинити двері ванної і швидко вибігти на волю.
Ці її тривожні роздуми перервав дзвінок телефона в кімнаті. Кроки раптово стихли. Вона почула голос Дикуна впереміжку з тишею.
— Алло.
....
— Так.
....
— Коли я не забагато беру на себе, то я[29].
....
— Так, ви що, недочуваєте? Це містер Дикун.
....
— Що? Хто захворів? Звичайно, це мене цікавить.
....
— Це щось серйозне? Їй так погано? Я вже біжу...
....
— Вона не у своїх кімнатах? А куди її забрали?
....
— О, Господи! Яка адреса?
....
— Парк Лейн, 3... правильно? Номер 3? Дякую.
Леніна почула, як клацнула слухавка, коли її поклали на місце, а тоді пролунали квапливі кроки. Грюкнули двері. Усе стихло. Чи він насправді пішов?
Вкрай обережно вона відчинила на кілька міліметрів двері; зазирнула у
