Який чудесний світ новий! - Олдос Хакслі

Дикун кинувся бігти палатою.

—  Швидше, швидше! – закричав він. – Швидше!

Головна медсестра, котра стояла в оточенні близнят, які розстібували блискавки, озирнулася. Її початкове здивування майже миттєво змінилося осудом.

—  Не кричіть тут! Подумайте про дітей, – зронила вона, насупивши брови. – Ви можете їм завадити... Та що ви таке робите? – Він кинувся до неї, розштовхавши дітей, які сиділи колом довкола медсестри. – Обережно! – Якась дитина заверещала.

—  Швидше, швидше! – Він схопив її за рукав і поволік за собою. – Швидше! Сталася біда. Я її вбив.

Коли вони підбігли до іншого кінця палати, Лінда вже була мертва.

Дикун на якусь мить заціпенів, нічого не кажучи, а тоді впав навколішки біля ліжка і, затуливши лице руками, нестримно заридав.

Медсестра невпевнено стояла й поглядала то на постать на колінах біля ліжка (яке ганебне видовище!), то на близнят (бідолашні діти!), які перестали розстібувати блискавки й дивилися з протилежного кінця палати, вирячивши очі й роззявивши роти, дивилися на цю скандальну сцену, що розігрувалася довкола ліжка №20. Що ж їй робити? сказати йому щось? спробувати нагадати йому про пристойні манери? про те, де він перебуває? про те, якого фатального удару він може завдати цим бідолашним безневинним діточкам? Цим своїм огидним лементом він може анулювати благотворну дію зумовлення на позитивне сприйняття смерті... немовби смерть – це щось жахливе, немовби якась особа може бути варта оцих репетувань! їм можуть прийти в голову цілком згубні думки на цю тему, вони можуть засмутитися й відреаґувати абсолютно невідповідним, антисоціальним чином.

Вона підступила до нього й поторсала за плече.

—  Ви можете пристойно поводитися? – неголосно й сердито мовила вона. Але, озирнувшись, вона побачила, що з півдесятка близнят уже звелося на ніжки і прямувало сюди палатою. Їхнє коло вже розпалося. Ще мить, і... Ні, це завеликий ризик; нормальний процес зумовлення буде порушено, а їхню групу це відкине назад на шість або й сім місяців. Вона квапливо рушила назад до своїх вихованців, що опинилися під загрозою.

—  Так, а хто хоче мати шоколадний еклер? – запитала вона голосно і бадьоро.

—  Я! – заволала хором уся група Бокановського. Про ліжко №20 вони відразу й забули.

—  О, Боже, Боже, Боже... – повторював невпинно Дикун. У цьому хаотичному переплетінні скорботи й каяття, що заполонили його мозок, це було єдине слово, яке він був годен вимовити. – Боже! – прошепотів він досить голосно. – Боже...

—  Що він таке говорить? – пролунав зовсім поруч чийсь виразний і пронизливий голос, перекриваючи співи Супер-Вурлітцера.

Дикун нестямно здригнувся, а тоді забрав з обличчя руки й озирнувся. П’ятеро близнюків у хакі, тримаючи в правих руках довгі й надгризені тістечка-еклери, розталий шоколад від яких залишив свої позначки на їхніх ідентичних обличчях, стояли рядочком, витріщивши на нього свої очі.

Вони зустрілися з ним поглядами й усі одночасно вишкірилися. Один із них показав огризком свого еклера на Лінду.

—  Вона померла? – запитав він.

Якусь мить Дикун мовчки на них дивився. Тоді так само мовчки він підвівся і мовчки пошкандибав до дверей.

—  Вона померла? – повторив допитливий близнюк, дрібочучи поруч із ним.

Дикун поглянув на нього і, так нічого й не кажучи, відштовхнув його геть. Близнюк гепнувся на підлогу й відразу почав ревіти. Дикун навіть не озирнувся.

РОЗДІЛ 15

Обслуга лікарні для умираючих «Парк Лейн» налічувала сто шістдесят двох дельт, поділених на дві групи Бокановського, що складалися відповідно з вісімдесяти чотирьох рудоволосих жінок і сімдесяти вісьмох доліхоцефальних брюнетів-близнюків.

О   шостій, коли закінчився їхній робочий день, обидві ці групи зібралися у вестибюлі лікарні, де помічник заступника скарбника роздав їм по пайці соми.

Вийшовши з ліфта, Дикун опинився серед них усіх. Але своїми думками він був далеко звідси, розмірковуючи про смерть, свою скорботу й каяття; мов автомат, не усвідомлюючи своїх дій, він почав проштовхуватися крізь юрбу.

—  Чого штовхаєшся? Куди ти прешся?

З безлічі окремих горлянок пролунали лише ці два голоси, один високий і писклявий, а другий низький і гарчливий. До нього сердито повернулися два обличчя, повторені безконечно, немовби відбитки в численних дзеркалах, одне подібне на гладенький і щербатий від ластовиння місяць у помаранчевому ореолі, а друге видовжене, заросле дводенною щетиною, і з гачкуватим, наче дзьоб у птаха, носом. Їхні вигуки і болісне штурхання ліктями в ребра змусили Дикуна прийти раптом до тями. Він знову пробудився до навколишньої реальності, роззирнувся довкола, усвідомив побачене... усвідомив це все з жахом і відразою, цю маячню, що постійно просякала його дні й ночі, цей кошмар нерозрізненної однаковості, що роїлася довкола нього. Близнюки, близнюки... Немовби черва, вони кишіли, осквернюючи таїнство Ліндиної смерті. Червиві личинки, але розбухлі, видовжені, вони тепер присмоктувалися до його скорботи й покаяння. Він зупинився, дивлячись спантеличеним і нажаханим поглядом на цю вбрану в хакі юрбу, посеред якої він стримів, будучи вищим од них на цілу голову. «Які вродливі я створіння бачу!» Ці співучі слова знущалися і глузували з нього. «Яке прекрасне це поріддя людське! Який чудесний світ новий оцей...[30]»

—  Роздача соми! – пролунав гучний голос. – Прошу всіх по черзі.

І покваптеся.

Прочинилися двері, і у вестибюль занесли стіл і стілець. Голос належав молодому жвавому альфі, котрий зайшов сюди, тримаючи в руках великий металевий ящик, подібний на касу для грошей. Близнята втішено забурмотіли в очікуванні свого пайка. Всі забули про Дикуна. Їхня увага була прикута до чорного ящика-каси, який молодик поставив на стіл і почав відмикати. Ось він підняв покришку.

—  О-о-о! – вигукнули одночасно всі сто шістдесят два присутні близнюки, немовби побачили святковий салют.

Молодик видобув з ящика пригорщу маленьких коробочок для піґулок.

—  А тепер, – безапеляційно звелів він, – прошу підходити. По одному, і не штовхатися.

Близнюки почали підходити, по черзі і без штовханини. Спочатку двоє чоловіків, тоді жінка, знову чоловік, тоді ще три жінки, тоді...

Дикун стояв і дивився. «Який чудесний світ новий оцей, який чудесний світ...» Співучі слова немовби змінили тональність у його голові. Вони глузували з його страждань і каяття, висміювали його жалюгідний стан, але ж як огидно, цинічно і глумливо! Диявольськи регочучи, вони підкреслювали вульґарне убозтво, нудотну потворність цього кошмару.

Аж раптом вони пролунали сурмою, закликаючи до зброї. «Який чудесний світ новий оцей!» Міранда сповіщала про