Який чудесний світ новий! - Олдос Хакслі

Людей почує – знай.

Відсутність уст Сюзаниних,

Брак рук палких і лиць,

Грудей нема Вірляниних

І Фанніних сідниць.

А що ж тоді? Що ти відчув?

Присутність тут чию?

Який абсурдний часу зсув

Збентежив суть твою?

Чому цей незбагненний стан

І пустка цеї ночі

Солодші, ніж злягань обман

І чари всі дівочі?

— Ну, отже, я навів це як приклад, а на мене донесли ректорові.

— Мене це не дивує, – знизав плечима Бернард. – Це ж явно заперечує всі їхні вчення-ві-сні. Пам’ятаєш, що існує принаймні чверть мільйона застережень проти самотності.

— Я знаю. Мені просто хотілося побачити, який це викличе ефект.

— Ну, от ти й побачив.

Гельмгольц засміявся.

— Я відчуваю, – сказав він, помовчавши, – ніби тільки тепер я знаю, про що мені писати. Ніби тільки тепер я стаю здатним використовувати ту силу, яку я відчуваю в собі... ту додаткову, приховану енергію. Мене починає щось переповнювати. – Попри всі його біди він виглядав, на думку Бернарда, цілком щасливий.

Гельмгольц і Дикун відразу відчули взаємну прихильність. Вона була така щира, що Бернард відчув гострий напад ревнощів.

За всі ці тижні він так і не зміг досягти такої інтимної близькості з Дикуном, яка миттєво встановилася між ним і Гельмгольцом. Дивлячись на них, слухаючи їхні розмови, він іноді гірко жалкував, що взагалі їх познайомив. Він соромився цих своїх ревнощів і намагався притлумити ці почуття або самостійно, або заживаючи сому. Але ці його спроби були безуспішні; а в проміжках між сома-вакаціями неминуче наставали понурі будні. Ненависні йому почуття знову поверталися.

Під час третьої своєї зустрічі з Дикуном Гельмгольц продекламував йому свої рими про самотність.

— Що ти про це думаєш? – запитав він, закінчивши читати.

Дикун похитав головою.

— Послухай-но оце, – сказав він замість відповіді; а тоді відімкнув шухляду, в якій тримав свою поточену мишами книжку, розгорнув її і прочитав:

Над простором аравійським

Злине птаха голосна -

Мов гучна сурма сумна... [16]

Гельмгольц слухав дедалі схвильованіше. На словах «простором аравійським» він здригнувся; почувши «ти, крикливий передвіснику біди», він несподівано втішено усміхнувся; коли прозвучало «тінь хижацького крила», його щоки налилися кров’ю, але після слів «померла музика» він зблід і затремтів від неочікуваної емоції. Дикун читав далі:

Щось цілком незрозуміле,

Як дволике божество:

Двох створінь одне єство -

І не пара, і не ціле.

Розум, сам недосконалий,

Збіг розбіжностей лиш бачив.

—  Оргія-поргія! – вигукнув Бернард, перериваючи читання своїм гучним і неприємним реготом. – Та це ж просто гімн Солідарної служби. – Він мстив своїм приятелям за те, що вони ставилися один до одного прихильніше, ніж до нього самого.

Впродовж наступних їхніх кількох зустрічей він постійно насолоджувався цим актом дріб’язкової помсти. Це була проста і надзвичайно ефективна дія, адже і Гельмгольц, і Дикун страшенно болісно сприймали сам факт осквернення і нищення такої дорогої для них поетичної кришталевої чаші. Врешті-решт Гельмгольц пригрозив виштовхати його геть з кімнати, якщо він посміє ще раз їх обірвати. Але, як не дивно, наступного разу це зробив сам Гельмгольц, причому найганебнішим чином.

Дикун декламував уголос «Ромео і Джульєтту», декламував пристрасно і тремко (адже весь час він уявляв самого себе Ромео, а Леніну – Джульєттою). Гельмгольц зацікавлено і дещо здивовано слухав сцену про першу зустріч закоханих. Сцена в саду захопила його своєю поетичністю; але почуття, про які там ішлося, змусили його всміхнутися. Дійти до такого стану заради того, щоб мати дівчину, – та це ж доволі безглуздо. Але якщо розглядати мовні деталі, що то за чудовий взірець емоційної інженерії!

—  На тлі цього старого майстра всі наші найкращі техніки-пропагандисти здаються просто йолопами.

Дикун переможно всміхнувся й читав собі далі. І все йшло доволі гладко, аж поки в останній сцені третьої дії Капулетті і синьйора Капулетті не почали примушувати Джульєтту одружитися з Парісом. Гельмгольцові не сиділося на місці впродовж цілої сцени; та коли Дикун, патетично імітуючи голос Джульстти, вигукнув:

Невже немає співчуття у неба,

Щоб глянути в журбу мою до дна?...

О   мамо люба, не женіть мене!