Який чудесний світ новий! - Олдос Хакслі

— Що в оцих (йому пригадався «Венеціанський купець»), в оцих скриньках? – поцікавився Дикун, коли нарешті повернувся Бернард.

— Денна пайка соми, – доволі нерозбірливо озвався Бернард, бо він якраз розжовував кавальчик жуйки від Беніто Гувера. – Отримують її наприкінці робочого дня. Чотири піґулки по півграма. Шість по суботах.

Він лагідно взяв Джона за руку, й вони попрямували до гелікоптера.

Леніна, співаючи, забігла в роздягальню.

— У тебе такий задоволений вигляд, – відзначила Фанні.

— Бо я дуже задоволена, – визнала Леніна, потягнувши за блискавку – шурх! – Півгодини тому зателефонував Бернард. – Шурх, шурх! Вона скинула шорти. – У нього непередбачені справи. – Шурх! – Попросив, чи не могла б я взяти вечором Дикуна на чуттєвки. Мушу летіти. – Вона побігла до ванної кімнати.

— Яка щаслива, – мовила впівголоса Фанні, дивлячись услід Леніні.

У цих словах не відчувалося заздрощів; доброзичлива Фанні просто констатувала факт. Леніні й справді щастило; щастило поділити разом із Бернардом чималу порцію неймовірної популярності Дикуна, щастило віддзеркалювати своєю непоказною особою цей миттєвий і такий фешенебельний тріумф. Хіба ж не запропонувала їй виступити з лекцією про власний досвід сама генеральна секретарка фордівської асоціації юначок? Хіба ж не запросили її на щорічний обід клубу афродиток? Хіба ж не показали її нещодавно в «Чуттєвковинах», де її могли побачити, почути й помацати незліченні мільйони мешканців планети?

Не менш привабливою була й увага, яку їй виказували всілякі поважні персони. Другий секретар постійного Світового контролера запросив її на вечерю й на сніданок. Одні вихідні вона провела з Верховним суддею Форда, а другі – з архігромадським співцем кентерберійським. Президент зовнішніх і внутрішніх секрецій постійно їй телефонував, а з заступником управителя європейського банку вона побувала в Довілі.

— Це, звісно, чудово. А все ж таки, – зізналася вона Фанні, – я відчуваю, ніби отримую щось обманним шляхом. Адже всі вони насамперед хочуть довідатися, що відчуваю я, кохаючись із Дикуном. А я мушу казати, що й сама не знаю. – Вона похитала головою. – Більшість чоловіків мені, звичайно, не вірять. Але ж це правда. Я б і сама хотіла дізнатися, – додала вона сумовито й зітхнула. – Він страшенно вродливий; ти ж погоджуєшся?

— Але ж хіба ти не подобаєшся йому? – здивувалася Фанні.

— Інколи мені здається, що так, а інколи, що ні. Він завжди намагається мене уникати; виходить з кімнати, коли я туди заходжу; не торкається мене; навіть не дивиться на мене. Але часом, коли я несподівано озираюся, то встигаю впіймати його погляд, і тоді... ну, ти ж сама знаєш, як дивляться чоловіки, коли ти їм подобаєшся.

Так, Фанні це знала.

— Я просто нічого не розумію, – зізналася Леніна.

Вона нічого не розуміла, і це не тільки її бентежило, але й засмучувало.

— Бо знаєш, Фанні, як він подобається мені.

Дедалі більше й більше. Ну, але тепер буде реальна нагода, подумала вона, бризкаючи на себе парфумами після ванни. Пшик, пшик, пшик... реальна нагода. Її піднесений настрій проявився в пісні.

Тискай мене, солоденький,

Зацілуй до сказу:

Доведи мене, мов сома,

До глибин екстазу.

Потайний орган ароматів награвав дивовижне освіжне «Капричіо трав»... струменисті арпеджіо чебрецю й лаванди, розмарину, базиліку, мирта, тархуну; серії сміливих модуляцій через пікантні ключі до амбри; а тоді неквапливе повертання через сандалове дерево, камфору, кедр і свіжоскошене сіно (з окремими невловимими дисонансними штрихами – запахом пудинґу з нирок або слабесеньким натяком на свинячий послід) до простеньких ароматів, з яких усе й почалося. Фінальний чебрецевий вибух розчинився в повітрі; пролунали оплески; спалахнуло світло. Почав розкручуватися рулон зі звуковою доріжкою в апараті синтетичної музики. Це було тріо для гіперскрипки, супервіолончелі і суроґатного гобоя, що створило атмосферу приємної млості. Тридцять-сорок тактів, а тоді на тлі цього інструментального супроводу почав виводити трелі якийсь нелюдський голос; він був то горловим, то виринав немовби з чола, ставав подібним на флейту, а тоді наповнювався тужливими обертонами, без жодних зусиль переходив від найнижчих нот до самісіньких меж слухового сприйняття, що їх колись виспівав Гаспар Форстер, до майже кажанячого писку на нотах, що були набагато вищі від найвищого «до», якого колись (1770 року, в герцогській опері Парми, на превеликий подив Моцарта), єдина з усіх відомих співачок, пронизливо сягнула Лукреція Аґуярі.

Сидячи у своїх пневматичних кабінках, Леніна й Дикун купалися в цих пахощах і звуках. Аж ось настала черга також для їхніх очей і шкіри.

Згасло світло; в темряві виникли вогняні літери, що немовби намертво зависли в повітрі. «ТРИ ТИЖНІ В ГЕЛІКОПТЕРІ. СУПЕРСПІВУЧА, СИНТЕТИЧНОМОВНА, КОЛЬОРОВА, СТЕРЕОСКОПІЧНА ЧУТТЄВКА. ПІД СИНХРОНІЗОВАНИЙ АКОМПАНЕМЕНТ ОРГАНУ АРОМАТІВ».

—  Візьмися за ті металеві ручки на поруччі крісла, – прошепотіла Леніна. – Бо інакше не відчуєш жодного ефекту чуттєвки.

Дикун так і зробив.

Тим часом вогняні літери вже зникли; десять секунд панувала суцільна темрява; тоді зненацька з’явилися набагато реальніші від реальності, яскраві й незрівнянно могутніші на вигляд від звичайних істот у плоті і крові стереоскопічні образи гігантського негра, який тримав в обіймах золотоволосу й юну, вилицювату бетаплюсову дівчину.

Дикун здригнувся. Що за відчуття на вустах! Він підніс руку до рота; лоскотання припинилося; поклав руку назад на металеву ручку; знову відчув лоскіт на губах. З органу ароматів тим часом долинали пахощі мускусу. Суперголубка звукової доріжки ледь чутно проворкувала: «О-о-ох»; а їй у відповідь пролунав неймовірно глибокий африканський бас з усього лише тридцятьма двома вібраціями за секунду: «А-а-ах». «О-о-а-ах! О-о-а-ах!» Стереоскопічні вуста знову злилися, і лицьові ерогенні зони шести тисяч глядачів у «Альгамбрі» наелектризувалися від нестерпно приємного поколювання. «О-о-ох...»

Сюжет фільму був украй невибагливий. За кілька хвилин після перших охів і ахів (герої заспівали дуетом, а тоді трохи покохалися на тій славнозвісній ведмежій шкурі, кожну волосинку якої – у цьому помічник визначальника не помилявся – можна було виразно відчути й розрізнити) гелікоптер негра потрапив в аварію і негр розбив собі голову. Гуп! Оце так