Який чудесний світ новий! - Олдос Хакслі
— Ось так пожартувати зі мною, – не втомлювався повторювати архіспівець, – зі мною!
Жінки з не меншим обуренням відчували, що їх просто використали обманним шляхом – і це зробив жалюгідний курдупель, у пляшку якому помилково влили алкоголь, істота з гамма-мінусовими фізичними даними. Це виглядало справжньою наругою, і вони дедалі відвертіше обурювалися цим. А найуїдливіше це робила директриса Ітону.
Лише Леніна нічого не казала. Бліда, з синіми очима, повитими незвичною для неї меланхолією, вона сиділа в куточку, опанована цілком іншою від усіх присутніх емоцією, яку ніхто з нею не поділяв. Вона прийшла на цю вечірку, відчуваючи якусь дивну екзальтованість. «За декілька хвилин, – думала вона, заходячи в кімнату, – я побачу його, говоритиму з ним, скажу йому (і це вона вже твердо вирішила), що він мені подобається... більше за будь-кого іншого в світі. А він тоді, можливо, скаже...»
І що ж він скаже? її щоки розпашіли рум’янцем.
«Чому він був такий дивний минулого вечора, після чуттєвок? Такий химерний. І водночас я абсолютно переконана, що я йому таки справді подобаюся. Я переконана...»
Саме цієї миті Бернард і зробив своє оголошення; Дикун не прийде на вечірку.
Леніна раптом відчула все те, чого зазвичай зазнавала на початку процедури «Замінника дикої пристрасті» – жахливу спустошеність, страх, від якого перехоплює віддих, нудоту. Її серце немовби зупинилося.
«Може, це тому, що я йому не сподобалася», – подумала вона. І це ймовірне припущення миттєво обернулося на остаточне й безсумнівне переконання: Джон відмовився прийти, бо вона йому не сподобалася. Вона йому не сподобалася...
— Це вже занадто, – сказала директриса Ітону директорові крематоріїв і фосфорної реґенерації. – Подумати тільки, що я навіть...
— Так, – пролунав голос Фанні Краун, – це чиста правда щодо алкоголю. Одна моя приятелька мала знайому, яка працювала тоді на складі ембріонів. Вона розповіла про це моїй приятельці, а та переказала мені...
— Як прикро, як це прикро, – сказав Генрі Фостер, співчуваючи архігромадському співцеві. – Вам, мабуть, цікаво буде знати, що наш колишній Директор збирався переводити його в Ісландію.
Радісна повітряна кулька Бернардової самовпевненості здувалася від тисячі ранок і проколів, завданих цими словами. Поблідлий, розгублений, жалюгідний і збентежений, він плентався поміж гостями, затинаючись і бурмочучи недоречні виправдання, запевняючи всіх, що наступного разу Дикун обов’язково сюди прийде, і благаючи їх пригоститися каротиновим сандвічем, скибочкою паштету з вітаміном «А» або ж келихом сурогатного шампанського.
Вони пригощалися, цілком його нехтуючи; піднімали вгору келихи, відверто його не помічаючи, й голосно та зневажливо говорили про нього так, немовби його самого там і не було.
— А тепер, любі друзі, – сказав архігромадський співець кентерберійський своїм розкішним лунким голосом, чути який було так звично під час святкувань Дня Форда, – тепер, любі друзі, я гадаю, що вже настав час... – Він підвівся, відставив убік келиха, струсив зі своєї пурпурової віскозної камізельки крихти, що залишилися після чималенької трапези, й рушив до дверей.
Бернард кинувся до нього, щоб зупинити.
— Куди ви так поспішаєте, шановний архіспівцю?.. Ще ж зовсім рано. Я сподівався, що ви...
Так, чого він тільки не сподівався, коли Леніна конфіденційно повідомила йому, що архігромадський співець готовий прийняти його запрошення. «Знаєш, він насправді дуже милий». І вона показала Бернардові маленьку золотисту застібку для блискавки у вигляді символа «Т», яку їй подарував архіспівець на згадку про вихідні, які вона провела в Ламбеті. «Званий вечір за участі архігромадського співця кентерберійського і містера Дикуна». Свідченням Бернардового тріумфу було кожне запрошення, яке він розіслав. Але Дикунові саме цього вечора стрілило в голову запертися в кімнаті, вигукуючи «Га'ні!» і (Бернардові ще пощастило, що він не розумів мову зуні) «Сонс е'со тсе-на'!» Те, що мало вінчати всю Бернардову кар’єру, перетворилося на його найбільше в житті приниження.
— Я так сподівався... – знову пробелькотів, затинаючись, він і звів на високоповажного сановника благальний і спантеличений погляд своїх очей.
— Мій юний друже, – суворо й урочисто вимовив архігромадський співець; довкола них запала тиша. – Дозволь мені дати тобі невеличку пораду. – Він помахав своїм пальцем перед Бернардовим носом. – Поки не пізно. Добру пораду. (Його голос став похмурим і скорботним.) Берися за розум, юний друже, берися за розум. – Він осінив його знаком «Т» і відвернувся. – Леніно, люба, – проспівав він зовсім іншим тоном. – Іди зі мною.
Слухняно, але без усмішки й без особливої ейфорії (немовби не усвідомлюючи, якої честі вона удостоїлася), Леніна вийшла вслід за ним з кімнати. Решта гостей рушили за ними, дотримуючись шанобливої відстані. Останній з них грюкнув дверима. Бернард залишився сам.
Зганьблений, проколотий і цілковито здутий, він упав у крісло і, затуливши лице руками, розридався. Проте за кілька хвилин він себе опанував і проковтнув чотири таблетки соми.
У своїй кімнаті нагорі Дикун читав «Ромео і Джульєтту».
Леніна й архігромадський співець ступили на дах Ламбетського палацу.
— Поквапся, юний друже... тобто Леніно, – нетерпляче погукав архіспівець, стоячи біля дверцят ліфта.
Леніна, що затрималася на мить, задивившись на місяць, опустила очі і хутенько подріботала дахом до нього.
Мустафа Монд щойно закінчив читати статтю під назвою «Нова теорія біології». Якийсь час він сидів, насупивши брови, а тоді взяв ручку і написав на титульній сторінці: «Авторське математичне трактування концепції призначення новаторське і вкрай винахідливе, але єретичне, а отже загрозливе й потенційно руйнівне щодо існуючого соціального ладу. Не друкувати». Він підкреслив ці слова. «Автора тримати під наглядом. Можливо, виникне потреба перевести його на Морську біологічну станцію на острові Святої Єлени». Шкода, подумав він, ставлячи підпис. Майстерно зроблена робота. Але варто лише допустити відмінні тлумачення суті призначення або мети... ну, хтозна, чим це може закінчитися. Подібні ідеї можуть легко розбалансувати найбільш неврівноважені уми серед представників вищих каст... від чого ті можуть втратити віру в щастя як Найвище Благо й почати натомість вірити, що справжні мета і призначення містяться десь там, поза сферою теперішнього людського існування; що мета життя полягає не в забезпеченні добробуту, а в якійсь там інтенсифікації і вдосконаленні стану свідомості, в набутті і побільшенні знань. Цілком можливо, міркував Контролер, що так воно і є. Але в сучасних обставинах це неприпустиме. Він знову взяв ручку і під словами «Не друкувати» провів ще одну лінію, цього разу ще товстішу й чорнішу за попередню; а тоді зітхнув:
