Який чудесний світ новий! - Олдос Хакслі

Заплющивши очі, Джон, чиє лице захоплено світилося, неголосно декламував у порожнечу:

Померкли смолоскипи перед нею!

І світить вродою вона своєю

На щоках ночі – діамант ясний

У вусі мавра; скарб цей дорогий

І для землі, і для життя сія [15] .

Золотистий символ «Т» вилискував на Леніниних грудях. Архігромадський співець грайливо схопив цю застібку і потягнув додолу, нижче й нижче.

— Я думаю, – мовила раптом Леніна, порушивши тишу, – що мені варто зажити кілька грамульок соми.

Бернард тим часом уже міцно спав і усміхався, перебуваючи в райських садах своїх сновидінь. Всміхався собі й усміхався. Але що тридцять секунд хвилинна стрілка електричного годинника над його ліжком невблаганно стрибала вперед з майже невловимим на слух цоканням. Цок, цок, цок, цок... Це вже настав ранок. Бернард знову опинився серед жахіть простору й часу. В найжалюгіднішому настрої він упіймав таксі й рушив на роботу в зумовлювальний центр. Сп’яніння від успіху випарувалося; він протверезів і став таким, як і був раніше; і, на відміну від повітрянокулькової невагомості останніх тижнів, стара його сутність видавалася надмірно, безпрецедентно важчою за повітря, що його оточувало.

Дикун неочікувано поставився до цього «здутого» Бернарда значно прихильніше, ніж досі.

— Ти тепер подібніший на того, ким був у Малпаїсі, – сказав він, коли Бернард переповів йому свою сумну пригоду. – Пам’ятаєш, як ми з тобою розмовляли вперше? Біля тієї малої халупи. Ти тепер такий, як і тоді.

— Бо я знову нещасний; ось чому.

— Ну, я б радше волів бути нещасним, ніж задовольнятися цим фальшивим і облудним щастям, яким ти тут упивався.

— Мені це подобається, – гірко зронив Бернард. – Бо це ж усе через тебе. Ти відмовився прийти на мою вечірку і налаштував усіх проти мене! – Він знав, що його слова були несправедливі до абсурду; він визнав спочатку мовчки, а тоді навіть вголос усю слушність того, що сказав Дикун про нікудишність друзів, які внаслідок такої дріб’язкової провокації обертаються в лютих ворогів. Але попри всі ці визнання, попри те, що підтримка і прихильність приятеля була тепер його єдиною розрадою, Бернард усупереч цьому плекав, разом із цілком щирою симпатією, приховану образу на Дикуна, замислюючи проти нього цілу кампанію дрібної помсти. Плекати образу на архігромадського співця було марно; не існувало жодної можливості помститися головному пляшкувальникові або помічникові визначальника. Як жертва Дикун володів у Бернардових очах величезною перевагою над усіма іншими: він був доступний. А одним із головних призначень друга є його здатність зазнавати страждань (хоч і в значно м’якшій і символічній формі) від кари, яку ми воліли б, але нездатні завдати ворогам.

Ще одним таким жертовним приятелем Бернарда був Гельмгольц. Коли після своєї ганьби Бернард прийшов до нього, благаючи відновити дружбу, яку він цілком занедбав, засліплений своїм успіхом, Гельмгольц погодився на це без жодних докорів і коментарів, немовби зовсім і забув про їхню сварку. Зворушений Бернард відчув себе одночасно приниженим такою великодушністю – великодушністю, що здавалася ще дивовижнішою і відповідно ще принизливішою через те, що була спричинена аж ніяк не сомою, а рисами характеру Гельмгольца. Забував і вибачав звичайний, буденний Гельмгольц, а не Гельмгольц напівграмулькових вакацій. Бернард був відповідно вдячний (адже так приємно було знову спілкуватися зі своїм другом) і ображений (було б не менш приємно помститися Гельмгольцові за його шляхетність).

Під час їхньої першої після розриву зустрічі Бернард поділився своїми негараздами і прийняв співчуття. І лише за декілька днів на свій подив він довідався, відчувши певні докори сумління, що не тільки він потрапив у халепу. Гельмгольц також опинився в конфліктній ситуації з начальством.

— Це сталося через рими, – пояснив він. – Я читав, як звично, лекції з прогресивної емоційної інженерії для студентів-третьокурсників. Дванадцять лекцій, у сьомій з яких ішлося про рими. Вона мала назву «Використання рим у моральній пропаганді і рекламах». Я завжди ілюструю свої лекції низкою технічних зразків. Цього разу я вирішив подати їм один такий приклад, який написав сам. Чисте божевілля, звісно; але я не зміг себе втримати. – Він усміхнувся. – Мені було цікаво побачити їхню реакцію. Крім того, – додав він серйознішим тоном, – я хотів скористатися цим з пропагандистським наміром; я зробив спробу методом інженерії викликати в них емоції, які я відчував, творячи ці рими.

О,  Форде! – Він знову засміявся. – Який здійнявся галас! Мене викликав ректор з погрозами негайно звільнити з посади. Тепер я мічений, парія.

— А що то були за рими? – поцікавився Бернард.

— Про самотність.

Бернард здивовано вигнув брови.

— Та я тобі їх продекламую, якщо хочеш. – І Гельмгольц почав читати:

Старі вчорашні вісті,

Продертий барабан,

У опівнічнім місті Мовчазних флейт канкан,

Сонні вуста і очі,

Завмерли всі машини,

Лиш порох серед ночі,

І жодної людини...

Мовчазне тиші свято,

Хоч плач, а хоч волай,

Цей голос небагато