Антхіл - Тетяна Тиховська

А як назвати їхні дії, коли вчасний прийом ліків міг врятувати бодай тих, хто ще не постраждав від радіації? І вони мали ті ліки, та не давали. Бо все гаразд!

А тих небагатьох, хто розумів масштаб катастрофи і самовіддано змагався з її наслідками, чомусь невдовзі знаходили мертвими. Бо вони опікувалися безпекою всього людства, а не пихою можновладців.

А що вони надумають цього разу? Хтось же має відповісти за цю величезну трагедію? І приховати не вдасться. То байдуже! Знайдуть крайнього, знайдуть винного. А не знайдуть, то зроблять винним невинного. А провісників вб’ють або доведуть до самогубства.

То чого ж Я переймаюсь? З ким Я постійно сперечаюсь? Кому що доводжу?

Вони ж самі себе винищують! То чим швидше воно відбудеться, тим краще!

Земля, звісно, деякий час буде обтрушуватися від того мотлоху, що його людство встигло наробити за часів свого існування. Але згодом його заховає під сподом зелених пагонів буйна рослинність, де він і буде дотлівати, доки не перетравиться на ґрунт.

Більшість побутових предметів буде знищена часом: побутова техніка від пилу та іржі швидко прийде в непридатність, одяг і взуття зітліють, а фотографії та грошові купюри перетравлять мікроорганізмами.

І вибухне ще не раз, доки не зникнуть всі склади боєприпасів і запаси газу.

Та все одно, хай через віки, Земля повернеться до свого колишнього вигляду — до заселення людиною. І тварини зможуть спокійно співіснувати — місця і їжі вистачить всім! Вистачило б і їм, аби вони не були такі дурні та жорстокі.

Це ж не ми їх знищили! Вони самі до цього пхалися! Самі!

Я майже кричу. Це аби Я міг кричати.

Роздуми перервалися запитанням:

— Правителю! Будівельники питають, з якого краю Зони будувати головний мурашник.

Від несподіванки Я майже підстрибнув в повітря. Хоча… Яка ще несподіванка? Я ж повсякчас відчуваю, що думають, що роблять і де знаходяться всі мої одноплемінники.

Та цього разу не відчув. Замислився. Розмріявся.

Та що ж це зі мною?! Це все через неї. Через ту єдину, до якої мені не байдуже зі всього людства.

Напружився, зібрався з думками. Потому відповів:

— Будуйте на крайньому західному кордоні. Якнайдалі від атомної. Там залишилася радіоактивна сировина, то з часом однаково туди проникнуть краплі води і почнуть вимивати її назовні.

Вістовий побіг. А Я знов почав блукати думками далеко від Зони.

Цікаво, чим вищий інтелект, то він більш вразливий для інфекцій?

Чи міг Я отруїтись від них отим вірусом, що вони звуть коханням? Аби Я давав визначенню тому стану, то назвав би його щось на кшталт «аномальний стан, викликаний надлишком тестостерону[22], що викликає бажання виключного володіння об’єкту своєї прихильності та призводять до ірраціональних, часом небезпечних для обох, дій».

О, Господи! Я вже, як вони, почав верзти оті їхні наукоподібні нісенітниці! Замість аби просто сказати: Я закохався!

Але як це могло статися?! Вона ж людина! Вона має бути моїм ворогом! Ворога не добити — себе загубити. А Я врятував її, та ще й з дитиною. Ще й хвилююся, як вона там. Бо не можу так на далеко налаштувати свій мозок. І зовсім Я не мрію виключно володіти Мар’яною. А бажаю одного: аби вона була щаслива. Заради неї Я ладен важити своїм життям. То що це?

— Правителю. Правителю! З Вами все гаразд? Я вже вкотре торкаюсь Ваших вусиків!

Я гепнувся з неба на землю. Надав собі поважного вигляду. Ганьба! Я вже лицемірю, як вони!

— Що, дідько забирай, трапилося?

— Вибачте, Правителю. Я вже кілька хвилин Вас торсаю! Вже час маркувати робочих мурах. Інакше виникне ще один Правитель, почнеться розгалуження влади. Виникне замість однієї злагодженої дві армії. Мурахи замість працювати почнуть воювати… То я піду, скажу, що Ви зараз будете?

Рішення виникло раптово. Радше, воно вже давно визріло. Потрібен був лише останній поштовх.

Сказав твердо:

— Ні! Повертайся й скажи, що ти мене не знайшов.

Мураха-вістовий поворушив вусиками. Нерішуче сказав:

— Тобто… Як? Нікого-нікого не знайшов?

— Нікого! Не треба поки маркувати мурах. Хай чекають на народження нового Правителя.

Мураха наче прикипів до землі. Звісно, для нього це була недоцільна протиприродна команда: викохувати нового Правителя за життя попереднього.

А в мене був пречудовий настрій. Розум казав: ще велике питання, чи добудуся Я до тієї місцевості, що людська пам’ять називає Оселя; чи не загину на щелепах рудих мурах; чи не потраплю у полон до інших племен і замість керувати цілим народом буду няньчитися з чужими вередливими принцесами. І ще невідомо, на якому вони щаблі розвитку, адже вибух вплинув лише на нас, мурах Зони.

Оце й є ті самі ірраціональні дії. Але один аргумент переважував всі інші: Я нарешті побачу її. Серед людей вона зветься Мар’яна.

Як вже рішення дозріло, Я зрозумів, що забагато бажаю він робочої рядової мурахи. Навіть з високим інтелектом.

Крім того, мурахи, на відміну від людей, ще не навчилися обманювати.

Тож Я полегшив вістовому завдання, аби він скористався закладеним в мільйонах поколінь інстинктом.

Мураха все ще стояв. Людина б сказала: «Переминався з ноги на ногу».

Я скомандував:

— Біжи до гурту, повертайся з кимось із доглядальників молоді.

Оце вже було зрозуміло. Чітка команда — чітке виконання.